#ДіалогТУТ

Біда духовенства в тому, що ми дуже швидко забуваємо, що ми — Божі

На надруковану нещодавно статтю про прірву між сільським і міським духовенством «Чужі один одному, а інколи навіть конкуренти» ми очікувано отримали чимало відгуків. Хтось гаряче погоджувався з автором і дякував за прямоту й сміливість. Хтось, навпаки, зазначав, що проблема існує тільки в голові у самого автора. А дехто зауважував, що не на часі обговорювати внутрішні питання Церкви — хай спершу закінчиться війна, а потім уже будемо розбиратися з наболілим.

Ми ж радіємо діалогу. І пропонуємо три інші погляди на ситуацію — від вікарного архієрея та двох мирянок.

***

Архієпископ Южненський Діодор. Дивитися вперед і вверх

Архієпископ Южненський Діодор

На рахунок високомірного ставлення деяких (але не всіх) міських священників до сільських — правда. На рахунок того, що в селі не такі умови для місії, — теж правда. Але навіщо порівнювати? І там, і там є свій позитив та свій негатив. Повірте, негативу хватає й міському духовенству. Головне — шукати позитив.

Я знаю сільських настоятелів, де в одного в селі мешкає 200 жителів, а до храму ходить 120 — за 11 років служіння. В другого — за його попередника з сільських ніхто не ходив до храму, приїздила «команда підтримки» з обласного центру; він починав з матушкою в церкві сам, і за півтора року, на момент початку війни, на службі стояло 7 душ, як вони повиїджали, залишилося двоє, а тепер за півроку — знову 7.

Знаю батюшку, який прослужив на парафії 34 роки, і тепер вони з зятем-священником служать у свята та пости дві Літургії (нагадую, в селі!). Знаю священника, який із 25 років прослужив 13 у холодному порожньому храмі з матушкою та дітьми, ніколи служби не скорочував (а селище в нього нічим не відрізняється від сусідніх), і тепер у нього в звичайну неділю буває 120 душ — майже третина селища, а в сусідів як було 15-20, так і лишилося.

Висновок: не слухайте городських співбратів, не жалійтеся на свою долю — вона не важча за інші. Запасайтеся терпінням та вірою й дивіться вперед і вверх.

Стосовно кількості парафіян хочу сказати, що ви праві, нас усюди надзвичайно мало. Але Господь каже в Євангелії: «Симоне, Симоне, — ось сатана жадав вас, щоб вас пересіяти, мов ту пшеницю. Я ж молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя…» (Лк. 22, 31-32). А святий апостол Павло пише до коринфських християн: «Хiба ви не знаєте, що мала закваска все тiсто заквашує?» (1 Кор. 5, 6).

Отже, і отцю Миколаю, і всім отцям, що поділяють його погляд на сільське священнослужіння, раджу озброїтись цими словами Святого Письма, а точніше сказати, Святого Духа, Якого кожний із нас отримав у благодаті хіротонії, не шукати об’єднання з міськими священниками, а дружити між собою; не сварити керівництво і не чекати від нього допомоги; шукати позитив у своєму сільському служінні (а його чимало) та дивитись вперед і вверх.

Біда духовенства в тому, що ми дуже швидко забуваємо, що ми Божі, а не самі по собі. Думка, що ти багато чого важиш в очах людей, витісняє з душі смирення перед Тим, Хто тобі просто так, ні за що, дав сан, завдяки якому тебе шанують люди. Разом із тим зникає смирення перед Ним, а тоді й довіра. Лишається порожнеча, яку називають «пастирським вигоранням» (хоч як порожнечу не називай, вона такою лишиться).

Усе, що є в житті священника, дає йому Бог. І не тільки здоров’я, дітей і матеріальні блага, а все взагалі — в тому числі людей у храм. Як тільки батюшка дійде думки, що не він головна особа на парафії, а Господь, справа Божа піде вгору. Треба пам’ятати, що Господь робить Свої справи без шуму і поспіху.

Р. S. Для бажаючих через редакцію «Діалогу» можу організувати екскурсію по згаданих парафіях (на думку припали ще дві незгадані), щоб усі незадоволені своєю долею або собою поспілкувались зі своїми співбраттями й побачили та почули, що сільська парафія ближче за багатьох міських до неба та до людей.

***

Юлія Періг. Підтримка справді потрібна

Шановна редакціє, дякую за можливість ознайомитися з різними поглядами на життя священника в Україні. Я сама дочка священника і хочу поділитись враженнями своєї сім’ї після обговорення статті.

Нерівність серед священників міста й села очевидна. Як і нерівність лікарів міста й села, керівників громад і так далі. Звичайно, хтось залишається в місті через свої неймовірні досягнення, а хтось — через збіг обставин (і тут може й полягати несправедливість, адже в когось просто батько — іменитий священник або щось на кшталт).

Також факт, що раніше в селі люди давали продукти і священника більше поважали, та й села були справді більші. Проте на вечірні богослужіння люди в селі не ходили, бо худобу якраз годувати треба в цей час. Вмирало на три села максимум 7-8 чоловік на місяць, вінчання й хрестини багато хто не хотів робити в селі, тому й тут батюшка програвав. 

Зараз не дають продуктів. Майже всі молоді сільські священники мають працювати на сільхозроботах чи деінде, щоб прогодувати сім’ю. І, як заведено у всіх сферах, якщо людина має менший дохід і виглядає «зношеною», її будуть уникати, не помічати, намагатись не чути її думку. Це справді проблема. 

Плюс фінансово складно побудувати храм у селі чи зробити там ремонт.

На противагу цьому всьому можу сказати, що в нас у Чуднові був батюшка, отець Вадим, який багато років розвивав приход і до нього з’їжджалися люди і з міста, і з села. Але це дуже сильна особистість. Не кожному дано талант уміти давати поради на всі можливі теми й бути обізнаним у всьому. Він має дуже широкий світогляд і велике терпіння та емпатію. 

Певно, питанням рівноправ’я в Церкві мають займатися владики. У більшості вони цим і займаються. Але не всі. Деякі вимагають забагато від священників. 

Посил мого відгуку — священники з села потребують підтримки. Їм справді складніше.

***

Елена Волошенюк. Нести евангельский свет

Наверное, нужно всё равно оставаться бодрым и радостным даже перед малым количеством прихожан, нести евангельский свет, мир Божий! А общительным и сердечным священник будет одинаково и в городе, и в селе — это уже зависит от культуры самого человека, а не от места служения.

В помощь этому батюшке расскажу о радостном, неунывающем от разных серьёзных испытаний священнике.

Это крёстный моей дочери протоиерей Роман Афонин. Он вырос в Донецке. Служит больше 20 лет в селе Екатериновка Марьинского района Донецкой области. Рядом с храмом находится Дом милосердия, который он сам окормляет: 40 человек, из них 21 — лежачие.

Наша семья не раз бывала у него. Он потихоньку достраивает новые комнаты, расширяет корпус. Его сыновья помогают на стройке. У батюшки три сына и дочь. Дочь учится в Киеве, поёт в хоре Киево-Печерской Лавры.

Большой земельный участок вокруг Дома милосердия каждый год обрабатывался под посадку овощей. Была своя живность. Есть сад. На зиму много консервировали и закрывали своих овощей, фруктов.

Но вот пришла война. Артобстрелы с территории «ДНР» начали приближаться: кто-то из селян был ранен. И отец Роман должен был быстро принять решение и в короткий срок найти автобусы и вывезти на Западную Украину свою семью, 40 человек из Дома милосердия и обслуживающий персонал. (За быстрый отъезд из района обстрелов донецкий митрополит отправил отца Романа за штат).

На западе Украины для всего Дома милосердия не получилось найти места, и отцу Роману пришлось вывозить людей в Румынию. На данный момент он, его семья и все подопечные находятся там. Ему очень помог гостеприимный румынский священник Николай, у которого тоже свой большой Дом милосердия.

С приходом осени и ввиду наступающей зимы отец Роман хотел бы найти в Украине достаточный корпус для его Дома милосердия, так как в свой родной дом вернуться он пока из-за войны не может.

История жизни неординарного и сердечного священника есть на его страничке в Facebook: Дом Милосердия Екатериновка.

А вот оттуда несколько фотографий:

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Читати далі: