#ДавайтеОбсуждать

Біда з тою радістю!

Світ війни. Дивне словосполучення. Оксюморон, так би мовити. Російською ще більш дивне.

У цьому світі все чітко окреслене: ось чорне, ось біле. Або ні? Або, навпаки, суцільне сіре поле, зоране вибухами бомб та емоцій?

У кожного власний світ війни. Він уміщується в долонях, в очах, у серці. Якщо він займає весь простір, то місця для жалю або співчуття комусь уже не залишається. Точніше, залишається — для сліз, тому що з кожною сльозинкою, як краплями у камінні, видовблюється особлива «кишенька» — й її як раз вистачає на слова співчуття чи на сумну гіфку зі свічкою. (Ось не звикну я ніяк до людей, які спілкуються винятково листівками та гіфками; здається, що вони все життя шукають очима суфлера, який у потрібну мить підніме їм табличку зі слушним малюнком або висловом.)

Імовірно, співчуття дається нам трохи легше, тому що часто воно змішане з таємним полегшенням: дякую, Боже, що не в мене. Не завжди, звісно.

А ось з умінням радіти чужим радощам — біда, та й годі. Нам чомусь здається, що людина, яка насмілилася радіти під час війни — злочинець. І сидять манірні матрони, скорботно підібравши губи, і тикають пальцем в екран, друкуючи уїдливе: «Гарно жити не заборониш», або щось таке на кшталт.

Проте ж ми не знаємо, що за спиною в людини, яка радіє. Може, вона місяць просиділа в підвалі — і зараз, побачивши, що за час її відсутності розквітла улюблена троянда, поспішила викласти її фотографію. Може, два місяці змушена харчуватися напівгнилою минулорічною картоплею, вона дочекалася, нарешті, можливості з’їсти тістечко і вирішила поділитися цією радістю — ось, вижила!

…Я добре пам’ятаю, як безмежно раділа першим сережкам на тополі, коли вирвалася зі свого підвалу. Як насолоджувалася першою філіжанкою кави з круасаном у відкритому знову улюбленому кафе. Як обережно відмічала нові й нові ознаки відновлення життя в місті: ось відкрилася крамничка, ось вона стала зачинятися не о п’ятій, а о восьмій, ось поступово з’явилися корисні або смачні дрібнички на полицях, ось висадили клумби — і поплив Лівобережною той самий «руський корабель» під, назвемо це так, прощальний жест прикордонника…

Проте чим більше з’являлося нових кольорових плям на чорно-білій мапі обпаленої війною країни, тим більше лунало докорів, невдоволення, заздрощів.

Так, у Харкові під час нетривалого затишшя відновили рух громадського транспорту. «Що, знов стародавній цей непотріб пустили містом?» — і це, напевне, був найдоброзичливіший коментар. Купа докорів: «Як можна радіти цьому, коли в Маріуполі…»

До речі, коли ракета влучила в житловий будинок у Києві, з такою ж образою дехто волав: «Як можна шкодувати одну загиблу людину, якщо десь…»

Але ж це типова риторика нашого «братерського народу»! Це вони, за влучним виразом однієї розумної людини, — «свідки секти восьми років», не втомлюються повторювати: «Як ви могли жити спокійно, коли вісім років бомбили Донбас?!» — звісно, виносячи за дужки якраз тих, хто і нащо… Причому цю мантру залюбки підхоплюють і деякі українці, таким чином мимоволі граючи на боці ворога в інформаційній війні.

Не буду приховувати, мене теж дратують чолов’яги, що развалюються у шезлонгах з кальяном. Я ретельно вмовляю себе, що перед цим вони тиждень працювали заради добробуту вітчизняної економіки і ось тепер відпочивають. Знаєте, що допомагає, врешті? Спитати себе, чи відчуваю я, що заслужила ось так поніжитися за умовним кальяном на вечірньому сонечку? Як правило, після цього думки швиденько плинуть в іншому напрямку. І заздрість миттєво поступається місцем совісті.

Адже це заздрість, справжнісінька, як би не було соромно в цьому зізнаватися. І неважливо, що є підґрунтям цієї заздрості: чи власна гординя, чи брак часу. Ну добре, нехай не заздрість, нехай хвороблива цікавість — а що там пропонують іншим? А може — краще, більше, аніж мені?

Можливо, саме така думка стала останньою «похибкою» апостола Петра, який, після того, як тричі був покликаний Господом «пасти овець», не витримав і спитав, озирнувшись на апостола Іоанна, який ішов слідом: «Господи, а цей що ж?»

Апостол Павел навчав: «Радійте з тими, хто радіє, і плачте з тими, хто плаче» (Рим. 12, 15). Не дуже це й просто, виявляється — і те, й інше, якщо учень Божий робить на цьому особливий наголос. І якщо, за словами Феофана Затворника, співчуттю сприяє сама людська натура (потрібно бути камінним бовваном, щоб залишатися глухим та несприйнятливим до чужої біди), то вміння співрадіти потребує більш досконалого духовного рівня.

Імовірно, це саме те, чого не вистачило старшому брату з притчі про блудного сина. Цілком можливо, що допоки його брат не знайшовся, він хвилювався за нього, згадував, сподівався зустрітися ще раз. Але врешті побачивши його — пробаченого батьком, вбраного в дорогі шати, з каблучкою на руці, — зрадіти не зміг. Образа та відчуття несправедливості заступили природню братерську радість зустрічі.

Усі ми трохи «старші брати», чи не так?

І так само найманці першої та третьої години з іншої притчі, отримавши належне, образилися, що така ж винагорода дісталася тим, хто прийшов «о годині дев’ятій». Несправедливо ж!

Змалечку мене виховували досить суворо, з дотриманням багатьох зовнішніх «належних звичок». І, вбираючись до храму, я ретельно стежила, щоб спідниця закривала коліна, а кофта — плечі. Знаєте, до чого це призвело? Я блукала очима по тих, хто стояв на службі (а з хорів, де пройшло моє дитинство, було видно все), і відмічала для себе: ось та жінка в короткій спідниці, а в тієї спина занадто відкрита, а в тої на платку — жах який — люрекс!

Розумієте, так? І те, що вони у своєму «неправильному» вигляді отримували таку ж долю — Причастя, як і «правильна» я, здавалося жахливою несправедливістю. Аж поки один мудрий священник не сказав мені, що «якби Господь був справедливим, ніхто б не врятувався. Тому що, за справедливістю, ми всі гідні покарання».

Лев Толстой писав: «Усі щасливі родини схожі між собою, кожна родина нещасна на свій лад». Те, що здавалося аксіомою багато років тому, сьогодні сприймається геть інакше. Адже щоб бути однаковими у щасті, треба бути впевненими в тому, що ніхто не щасливіший, ніж ти сам. А це вже, перепрошую, антиутопія.

Тому гарною духовною вправою, як на мене, буде не лише плач про свої гріхи, і навіть не самоприниження, а радість від того, що здатен комусь дозволити бути щасливим інакше, ніж ти.

І тоді світ війни, який у кожного свій, обмежений, раптом розкриється, як долоні, і стане одним великим Миром. Миром в тому самому сенсі цього слова, який так потрібен нам усім.

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Читати далі: