#ДіалогТУТ

Біженець у Львові: що було найважче

У війні без даху над головою може опинитись і той, хто сам роками допомагав безхатченкам. Так сталося з Юрієм ЛІФАНСЕ, головою Спільноти святого Егідія в Україні, який був вимушений залишити рідне місто і скористатись гостинністю заходу нашої країни. Але з переїздом роботи своєї він не зупинив. 

Запитуємо у Юрія, як живе Львів — один з осередків масової допомоги переселенцям, та як живе він сам — біженець, що допомагає біженцям.

Наш гість: Юрій Ліфансе (народився 16 січня 1976 р.) — киянин, викладач італійської мови, голова Спільноти святого Егідія в Україні. Чоловік; батько двох дітей.

Спільнота святого Егідія — міжнародна християнська організація, яка має членів у більш ніж 70 країнах світу, її харизма висловлюється в трьох словах: молитва, бідні, мир. Спільнота діє в Україні з 1991 року в Києві, Львові, Харкові й Івано-Франківську, де збирається на молитву і допомагає нужденним.  

— Пане Юрію, ви киянин, зараз мешкаєте у Львові. І опинилися там не випадково. Розкажіть про це. Як для вас почалася війна?

— 24 лютого об 11 ранку ми зібралися в Zoom на спільну молитву із членами нашої спільноти і потім робили так кожен день, де б ми не були: в дорозі, в підвалах… Перші 10 днів війни ми з сім’єю просиділи у бомбосховищі в столиці, та коли стало зрозуміло, що війна перестає бути війною між військовими, коли почали бомбити Салтівку у Харкові, тобто цивільні квартали, ми вирішили виїжджати. Наш будинок — на Чоколівці, то така «цікава» зона: там вокзал, аеропорт, Міноборони, військова частина… 

Куди виїхати, не було багато питань: їхали туди, де є наша спільнота (наші доми є у Києві, Харкові, Франковську та Львові). На початку березня за нами на мікроавтобусі приїхав друг, і ми поїхали у Львів, де нас зустріли друзі спільноти. До цього часу ми так і живемо у прекрасної родини: нас прихистили пані Галя і пан Ярослав. Нас прийняли як своїх дітей. 

Ми — це я з вагітною дружиною, з хворою мамою, сестрою дружини і котом. Старша донька з її мамою і моєю сестрою вже чекали на нас у Львові. В бусік помістилося ще декілька жінок, яких ми також змогли вивезти з Києва. Мама дорогою зупинилася у свого брата на Рівненщині. Зараз вона вже повернулася до Києва. Моя донька поїхала у Варшаву зі своєю мамою, а ми з дружиною та її сестрою залишилися у Львові. 

— Бігти від війни, будучи відповідальним за хвору людину, — певно, непростий досвід.

— Так, цей досвід абсолютно непростий, починаючи зі зборів. І коли виїздиш, то не знаєш навіть, у який бік їхати, бо є лише якісь чутки — і жодних вказівок. І потім… Ці неймовірні ешелони машин з людьми, котами і собаками… І ти їдеш 27 годин, не знаючи, чи буде по дорозі вода, їжа, бензин. 

У нас, слава Богу, все склалося нормально. Але це ризикована дорога. В перші дні ніхто не знав, в який бік вдарять, чи буде приліт і куди, чи зможеш ти взагалі доїхати, бо вже на той момент були випадки, коли розстрілювали цивільні автоколони. І потім, ти маєш повністю довіряти людям, які поруч і які тебе приймають. Бо процеси ти жодним чином не контролюєш, і це трошки лячно. 

Спільнота святого Егідія — це, скоріше, не організація, а родина. Ми з одного дому переїжджали в інший дім, і це спростило ситуацію. Я знав, що все буде організовано найкращим чином, всі будуть влаштовані, в теплі. Це багатство, коли ти можеш розраховувати на своїх друзів.

Бути біженцем — це розуміти, що далеко не всі речі тобі потрібні. У нас із дружиною був один невеликий чемодан на двох, але туди все помістилося. І потім стає зрозумілим, що твій дім там, де твої друзі, робота, твоя родина. Тому Львів став для мене вже трошки рідним містом, хоча я сумую за Києвом. 

— У Львові ви відразу почали працювати, так?

—  Так. Об’єми роботи збільшилися в багато разів у порівнянні зі звичайними. Біду України сприйняли близько до серця у всій Європі. Дуже швидко почалися збори допомоги, яка почала надходити в Україну. Звичайно, це все можливо завдяки широкій сітці контактів між членами самої спільноти та з релігійними, громадськими, урядовими організаціями. Перший вантаж з гуманітарною допомогою з Європи ми отримали вже 5 березня (це було дитяче харчування), і потрібно було відкривати склади, офіси, організовувати логістичний центр, який би забезпечував розподілення цієї допомоги і в місті, і в країні. 

Для нашої спільноти це не перша гуманітарна операція, тому що ми вже допомагали в Африці, в Албанії, Косово тощо. Тому ми більш-менш розуміли, що і як робити. Спільнота присутня у Львові з початку 2000-х, місто ми знаємо. І наші люди вже були включені в процеси в той момент, коли ми приїхали.

— Як зараз проходить ваш день?

—  День починається з того, що дивишся, що сталося за ніч. Бо по всій Україні є друзі, за яких переживаєш. Далі — їдеш на роботу, а там — читати листи з численними проханнями про допомогу, вирішувати, як найкраще організувати центри допомоги… Багато-багато робочих моментів треба розв’язувати. Це все задачі, зустрічі, знайомства.

Представники Спільноти святого Егідія у Львові. У Центрі фото — Юрій Ліфансе

Допомагати іншим — це професійна робота, з 9 до 18. Христос приніс Себе у жертву заради інших людей, тому і ми маємо допомагати усім. Можливо, це звучить дуже філософськи, але це справді допомагає налагодити робочий процес. І як збільшити кількість допомоги — це питання, з якого починається кожен робочий день. Ми молимося і знаємо, що Господь захистить нас, і намагаємося робити те, що можемо робити тут і зараз. 

Героїзм у вірності. А вірність, у свою чергу, — це відповідальність, з якою ти прокидаєшся кожен день. І все це в світлі Воскресіння, бо якщо не було б Воскресіння, то не було б і сенсу вставати та йти на роботу. Якщо немає Пасхи, то навіть боротьба за перемогу втратила б сенс, бо є лише одна справжня перемога — життя над смертю, і ця перемога описана в Євангелії. Сьогодні перемога України є частиною цієї боротьби. І у кожного з нас на фронті є своє місце, на якому важливо залишатися. Це місце, яке дав нам Господь.

Постійно відчувається відповідальність за людей: за бідних, за тих, кого ми допомагали евакуювати, кого намагались забезпечити їжею, для кого відкривали доми… Наприклад, на самому початку війни ми обдзвонили близько чотирьохсот людей, з якими були в контакті в Києві, щоб дізнатися, де вони і як. Де була можливість, надсилали допомогу, спочатку грошима (бо в перший момент це було найпростіше)… 

— А що найважче?

— Найважче доставити їжу на фронт. Тому потрібно знаходити контакти надійних людей, які зможуть доставити їжу в найгарячіші точки. 

Важко приймати і вислуховувати людей, які приходять за допомогою. Я особисто, слава Богу, не бачив нічого такого, що бачили люди на сході чи півдні України. Це важко переживати. Але праця допомагає вижити. Одного разу до нас зайшов журналіст, запитав, чи ми не боїмося, а ми відповіли, що нема коли. А поруч із нами — ще один центр гуманітарний, до них теж зайшли з цим питанням, і вони відповіли те саме. Робота рятує від страху.

— З якими ще категоріями людей вам доводиться мати справу?

—  На початку війни ми віддали багато уваги хворим, які потребували постійної допомоги, не могли переривати лікування. Наприклад, люди з нирковою недостатністю не можуть жити без діалізу більше 10 днів. Ми евакуювали близько 500 людей (це хворі та члени їхніх родин) в Італію, Німеччину, Бельгію, де вони зараз безкоштовно лікуються. 

Також в країні виник дефіцит інсуліну та гормонів щитовидної залози. Тому ми завезли запас, якого вистачило на кілька місяців для всіх пацієнтів Харківської і Київської областей. 

Вже 30 років спільнота допомагає бідним, і ми навіть не думали припиняти цю допомогу, в Києві наші люди продовжували виходити на вулиці і годувати нужденних. Так само не перестає працювати київський притулок для людей, які не мають власного дому. Всіх членів спільноти ми називаємо друзями, бо ми допомагаємо одне одному, разом молимося. І на початку війни я сам опинився в стані наших найбідніших друзів, бо не мав де жити, повинен був тікати без речей. І так само, як ми роками допомагали людям без власного дому, тепер допомагають і мені. 

Саме від людей, напряму, ми дізнаємося про їхні потреби, щоб потім по всій Європі шукати спосіб ці потреби закрити.

— Крім їжї та ліків, за якою допомогою звертаються до вас люди?

—  Вони просять про повернення додому. 

Виїхати додому — це найбільша потреба людей, і щоб їхнє місто було мирним. Не окупованим. Крім цього, люди дуже переживають, як мине зима. Чи буде тепло в домі, чи знайдуть вони їжу, де і як будуть навчатися їхні діти і чи будуть взагалі, чи будуть працювати усі потрібні установи. І ця невизначеність є величезною проблемою. 

В найскрутнішому стані — родини з дітьми, бо далеко не всіх садочки можуть прийняти; є також проблема старших людей, яким пенсія не дозволяє орендувати житло. А найбільша проблема — це те, що є міста, де тривають бойові дії, де люди засинають і не знають, чи прокинуться. 

— Що ви кажете людям, які страждають від неможливості повернутися додому?

—  Я відповідаю: «Мені також хочеться додому».

Наші центри працюють завдяки роботі самих переселенців, тому ми розуміємо одне одного, і вони бачать, що ми не просто сторонні працівники, що ми в таких самих умовах. Для переселенців робота у спільноті — це можливість повернутися до життя, відчути себе потрібними і знайти спілкування, нову родину, з якою разом можна переживати всі біди. Так можна знайти сенс для існування в чужому місті. 

В двері нашого центру стукали багато людей, які просили їжу. Тому ми відкрили пряму роздачу. І включили цих людей в спільноту. Тобто людина приходить по допомогу, ми пропонуємо їй самій приходити допомагати, і таким чином десятки людей живуть тепер поряд з нами. Ми разом обідаємо, святкуємо, молимося, підтримуємо одне одного. Це пряме включення в життя спільноти, і саме це допомогло і мені. 

Люди після травми війни, буває, бояться навіть вийти на вулицю. Але коли тобі потрібно прийти за допомогою, ти йдеш. І люди плачуть, коли приходять. А наступного дня вже самі втішають інших. Підтримка такого ж слабкого, як і ти сам, дозволяє відчути себе частиною чогось більшого.

— А ви з дружиною коли збираєтеся додому?

— Ми з дружиною зараз чекаємо дитину і тому плануємо переїзд, аби не перевантажувати наших гостинних хазяїв. І ми були вже не в змозі кожен день наново вирішувати, чи їхати додому, чи ні. Тому вирішили поки що залишатись у Львові. Принаймні до весни. А далі подумаємо ще раз.

Юрій Ліфансе с дружиною Надією. Літо — 2022, Львів.

— У Львові зосереджено багато ініціатив з допомоги переселенцям. Як зараз виглядає місто, як воно живе?

— На початку це був величезний мурашник, на вокзал кожен день прибували десятки тисяч людей. І це були люди, які їхали, не знаючи навіть, в який потяг сідали. Місто було і є переповненим, кількість мешканців збільшилася як мінімум на 30% за кілька місяців. Можна було б очікувати, що люди спатимуть у наметах у парках, але нічого такого нема. Для всіх знайшли прихисток, знайшлася допомога, багато людей допомогає. Ти просто йдеш по вулиці, і десь написано: «Для біженців безкоштовно», і там є одяг, їжа. І ця солідарність дуже відчувається, місто вразило гостинністю і готовністю пожертвувати своїм комфортом, аби допомогти «новим львів’янам». 

Парафії усіх конфесій стали гуманітарними центрами. Переселенців розсіляли безпосередньо у церквах і церковних приміщеннях, в родинах. І для кожного знаходилося місце, що просто вражало. Причому людей приймали цілими сім’ями — наприклад, розміщували родини священиків, які часто багатодітні. 

Я був в домі Митрополіта Львівського Філарета, і біженці там спали просто повсюди. А у мого друга, у якого двоповерховий будинок, бувало, ночувало до сорока людей одночасно. Кожен робив те, що міг, і жертвував для цього своїм комфортом, своїми ресурсами. 

Я полюбив Львів, він став моїм рідним містом також. Раніше я ніколи тут так довго не жив, хіба що приїздив до своїх друзів, максимум на три дні. Львів мені не подобався, але зараз я зовсім змінив свою думку: це відкрите багатонаціональне місто, солідарне, гостинне. І дуже красиве. 

Багато людей залишаються у Львові, але і багато хто намагається повернутися до своїх міст чи поїхати в менші міста, які трохи дешевші для проживання.

— З чого почати переселенцям, які тільки-но приїхали у місто і поселилися на вокзалі?

—  Цим краще поцікавитись, перш ніж сідати у потяг. Але така можливість не завжди є. Якщо б на вокзалі могли зустріти друзі, знайомі — це ідеально. Якщо ні, то у холі на вокзалі є інформаційний пункт, який допомагає зорієнтуватися, там розповідають, куди йти, як зареєструватися, і місто знаходить для таких людей житло. Це не найкраще, що є, звичайно, але перші тижні цілком можна там ночувати. В хостелах і гуртожитках, де місто приймає переселенців, також є інформаційні центри, люди завдяки ним можуть дізнатися, де і яку допомогу можуть отримати. 

— Чи йдеться про централізовану систему допомоги у місті?

—  Поки що ні. Процеси координації між різними гуманітарними центрами, адміністраціями тільки налаштовуються. В перший момент біда була настільки велика і біженців було так багато, що допомога відбувалася в неймовірних масштабах, і цього було мало, і навіть до цього часу не достатньо. Є досі не закриті питання: перш за все це житло, робота, медицинське забезпечення. Але зараз це вже більш структуровано, є контакти між організаціями, є певна координація діяльності. Але кожна організація допомагає в тому, в чому найбільше розбирається, за своєю спеціалізацією. 

Щодо нас, то ми зібрались не довкола політичної ідеї якоїсь чи міфу, а довкола Євангелія. Це і є справжня допомога — посеред темряви побачити світло. Не «бомба» останнє слово. Останнє слово — це Воскресіння, і перебування поруч із людьми віруючими дозволяє побачити цю перспективу. А вона рятує.

— З війною в нас точно щось безповоротньо зміниться. Як думаєте, що?

— По-перше, я думаю, важливо не забути знову цінність миру. Не втрачати спрагу до нього. Треба запам’ятати, як це — бути такими солідарними, якими ми є зараз. Наше багатство — це різноманіття. І здається, Україна зараз воює не стільки за прапор, скільки саме за своє різноманіття, тобто за право бути різними під цим прапором.

Фото: особистий архів Юрія Ліфансе

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Читати далі: