#ДіалогТУТ

Чоловік у ЗСУ, а його дружині кричать: «Смерть ворогам»

Уже 185 років в Україні існує добра традиція. Благочестиві православні християни збираються разом на хресну ходу і з Кам’янця-Подільского кілька днів ідуть пішки до Почаєва. Дорогою вони моляться і вклоняються святиням у селах і містах на шляху ходи. Люди вірять, що труднощі, які доводиться долати прочанину, очищують гріхи роду і прихиляють милість Бога і Матері Божої для всієї родини хрестоходця. І навіть ті, хто допомагає прочанам у їхньому нелегкому подвижництві, отримують Боже благословення.

Традиція саме цієї ходи не припинялася у безбожні часи комуністичної влади. І навіть пандемія ковіду не стала перешкодою для вірян. Але цього року хрестоходці зустрілися з перешкодами, яких не очікували.

Прочани — звичайні українці, переважно мешканці західних областей. Але упереджені, налаштовані негативно люди на шляху пересування ходи називали їх москалями й усіляко кривдили, а подекуди зовсім не дозволяли пройти. Через них хрестоходцям довелося долати зайві кілометри — інколи без можливості зупинитись і відпочити.

Найважчим було відчуття несправедливості. А ще нерозуміння — за що і нащо їх так цькують інші українці? Не з ворогами на фронті воюють, а зі своїми, переважно жінками, дітьми і літніми людьми.

Ми поговорили з учасницею ходи Вітою Михайловою. Молода жінка вже восьмий рік бере участь у ході. Раніше — разом із чоловіком, а зараз пішла одна. Бо чоловік у цей час служить у ЗСУ і захищає нашу Батьківщину.

Подружжя Михайлових. Фото з Facebook-сторінки Віти Михайлової

— Особисто про себе скажу, що спонукало мене. Першим пішов чоловік, років 11 тому. Випадково почув, що збирається хресна хода. Просто поклик душі. Він зібрався і пішов — один. Не знаючи нічого, що потрібно брати. Набрав зайвих речей. По дорозі від утоми просто викидав це все. Зайві капці, наприклад.

Пройшов і повернувся під таким враженням, що коли він мені розповідав, то я плакала. Зрозуміла, що таке хода, де стільки людей однієї віри зібрані в соборну молитву, йдуть через такі випробування… Мене це дуже сильно вразило. Я дочекалась, коли моя донечка підросла трошки. Через рік ми вже пішли з ним удвох.

Цей хресний хід був мій восьмий, Слава Богу. Так і йшли кожного року.

Вся сім’я на хресній ході, 2021 р. Фото з Facebook-сторінки Віти Михайлової

— Це взагалі давня традиція — ходити пішки до Почаєва?

— Цього року виповнилося 185 років з першого хресного ходу. Ця традиція пішла після того, як дівчинка Анна, яка була сліпа від народження, почула, що в Почаєві є чудотворна ікона Божої Матері. Вона захотіла піти туди, і з бабусею вдвох вони здолали цей шлях. І після того, як помолилася перед іконою, дівчинка отримала зцілення.

На згадку про таку чудесну подію священноархимандрит Лаври, архієпископ Інокентій (Сельнокринов), встановив щотижневе соборне читання акафісту перед чудотворною іконою Богородиці.

Після того, як дівчинка повернулася додому, дізнались про це її родичі і наступного року теж пішли до Почаєва. Ще через рік пішло все село. І отак з кожним роком кількість людей збільшувалась і збільшувалась. Історія передавалась від одного до іншого. І приріст був кожен рік.

— А як за радянської влади, хресна хода продовжувалася?

— За часів богоборчества масштабно не йшли. Так, по 8-15 людей.

Звідки збираються прочани?

— З усіх куточків України і не тільки з України. З Білорусі, Молдови, Болгарії — з багатьох православних країн. Цього року паломників з інших країн не було. А в минулому ще приїжджали автобуси. Десь близько 30 автобусів, та ще й двоповерхові.

Люди збиралися цілий рік. Чекали цієї події, організовувалися. Чого їм коштувало тільки приїхати до нас, в Україну. З Кам’янця-Подільського всі вирушали. Хтось доєднувався на другий день. Так проходили цей шлях.

Цього року почали говорити, що будемо вертатися до тих часів, як за комуністичної влади, — йти по десятеро, по п’ятеро, тільки ночами, полями. Маленькими групками, з сухариками з собою, зі своїм пайком — так, як тоді люди проходили цей шлях.

Господь нас так готував, можна сказати, до того, що може бути. Бо за ці роки все було добре відпрацьовано — в нас свій маршрут, ми знали, де привали і за який час ми зупинимося.

Як раніше була організована хода?

— Перша ночівля в нас завжди в селі Жердя. А далі ночували в палатках, до людей не просилися. Особливо коли вже коронавірус пішов, то привали влаштовували поза містами й селами. І в цьому році так само.

— Певно, непросто такий шлях пройти…

— Найцінніше, що в житті зі мною сталося, — це народження дітей і хресний хід до Почаєва. Щоб я вам переказала, треба відчути це. Пройти цей шлях і відчути. Це ні з чим не можна порівняти.

Ми ночуємо і біля кладовища, і вздовж дороги, біля траси, і на полі — де призначено пункт, туди й ідемо. Незалежно від того, чи злива, чи дощ, чи пекуче сонце. Правда, в цьому році були радикальні відхилення від маршруту.

Віта Михайлова на хресній ході, 2022. Фото з її особистої Facebook-сторінки

— Іще важче було?

— Набагато важче. Пропускали привали, які мали бути для відпочинку, по дві чи дві з половиною години. Не зупинялися біля тих церков, де звичайно молилися.

У Чемерівці є церква, збудована без жодного цвяха. Там постійно нас зустрічали. Але зараз влада виступила проти того, щоб ми заходили в селище. Довелося йти в обхід. А це вже більше на 2-2,5 години в дорозі. Так само і в інших поселеннях.

Ви казали, на хресну ходу цього року пішли 8 000 людей?

— Так. Зараз пишуть, що і десять тисяч було. Але я схиляюся до того, що вісім. Бо робили підрахунки ті, хто нас годував.

Сатанів так само — ми на третій день зазвичай там зупинялися. Зараз просто пройшли через містечко, і там уже нас зустрічали люди з гаслами, кричали до нас. Там є церква, де ми кожен рік подавали записки, служили молебень. Люди готували їжу, пригощали паломників на стадіоні. А тепер навіть була травля тих місцевих, які хотіли нам винести їсти. Їм цього не дозволили.

— Але ж усі знали, що ви прийдете. І така реакція?

— Так. Ми приходимо щороку. Люди чекають, готуються. Це для них так само можливість проявити благочестя й отримати Боже благословення. Хто чим може допомагає хрестоходцям.

А зараз місцеві розділилися, і їх просто не випустили із селищ — щоб «не годувати москалів».

Я чую, що ви говорите із західним акцентом, чому ж це ви раптом «москалі»?! Іноземців на ході, як ви кажете, не було, з окупованих територій люди теж доїхати не могли, тож усі місцеві. Звідки їм бачилися «москалі»?

— Мені самій дивно. Я йшла і вперше за всі роки взяла паспорт. Ніколи мені це не було потрібно. Я впевнена, що всі хрестоходці взяли з собою документи в цьому році. Бо нас попереджали, щоб взяли паспорти, якщо нас десь не пропускатимуть.

Було таке, що ми з четвертої ранку до другої години дня ходили полем без жодного привалу. Єдиний раз зупинилися на соборну молитву і разом на колінах просили Матір Божу, щоб управила, щоб ці люди нас пропустили. Бо 10, може 15 людей перекрили нам шлях і просто не давали пройти. Ми змушені були йти в обхід під їхні викрики.

У нас були паспорти, ми могли засвідчити, що ми — українці. Йдемо по своїй землі, не через приватну власність, а нас не пропускають. Це для нас було найдивніше. Ми просто хотіли пройти через це село, не планували зупинятись ані на ночліг, ані на привал, ані поїсти. Ми могли не йти натовпом, пройшли б по одному, скільки б часу це не зайняло. Але ні.

І це незрозуміло нам усім і дотепер. Я відчуваю, що це кричуща несправедливість, дискримінація.

Так само Волочиськ перекрив нам шлях на наступний день, ми так само йшли 15 кілометрів в обхід по трасі. І такого багато трапилось, обходили ми багато.

Дуже важкі були п’ятий і шостий день. Тільки-но зайшли в Тернопільську область, відразу відчувалося це напруження, постійні провокації. Десь ідемо поряд із трасою, там якийсь генделик. Двоє п’яних просто кидаються на наш натовп.

Ми нікого не провокували і на провокації не піддавалися. Йшли собі з молитвою. Навіть було, що наш священник, отець Андрій, казав: «Тихо молимося, тільки Іісусовою молитвою». Ми відчували якусь небезпеку. Не стільки було страшно, що війна, скільки небезпека від своїх співгромадян.

Нам кричали: «Москаляку на гілляку», скандували: «Москалі!», «Смерть ворогам», «До пекла йдіть — там вам місце». І все це в унісон, ніби заздалегідь готувалися.

І 24 серпня, на День Незалежності. Вони всі у святковому, у вишиванках — і гонять на рідній землі українців. Як би це абсурдно не виглядало. А з ними стояли малі діти й бачили цю ненависть.

Серед вас на хресній ході теж були діти?

— Багато було дітей. Не так, як завжди. У минулі роки було ще більше.

— А якого віку?

— Від народження. Навіть немовлята. Позаминулого року оголошували, хто найстарший хрестоходець і найменший. Два тижні було найменшому, і 82 роки найстаршій жінці. Уявіть собі, що проходить людина, яка йде з молитвою і терпить усі немочі свої, чи та мама з дитинкою новонародженою.

Учасники хресної ходи, 2022. Фото: Сергій Фрич

Але наших переслідувачів не спиняло нічого. Зі своїми дітьми повиходили на нас кричати. Йде таке нав’язування ненависті до нас.

Мій син перейшов у третій клас. Ми з Хотина, там в нас церква є. Його однокласник каже: «Ми скоро цю церкву спалимо». А Сашуня мій питає: «Чого ти так кажеш? Це моя Церква». Той каже: «Бо це російська». А син йому: «То неправда, хто тобі таке сказав?» — «Мама». — «Це неправда, мама твоя не знає». — «І батюшка так каже, священник наш…»

Дуже прикро від цього. Такі реалії сьогодення. Якщо ми будемо змалечку прищеплювати ненависть один до одного, то й ворогів не потрібно. Господь просто милує всіх нас, бачачи все це.

Ми йшли з Божою допомогою, все це терпіли. Раділи. Бо кожен рік був по-своєму тяжкий, але ти готовий до тих випробувань. А в цьому році додалося те, чого ми не очікували. І ми просто йшли і дякували Богові, що Він послав нам такі випробування.

Ми йшли як одна сім’я. Знайомилися з усіма. Пам’ятаємо всіх, хто з попередніх років, шукали знайомі обличчя. І люди настільки дивувалися, що ненависть така до нас. Але попри все ми йшли й молились за них. Молебні правили ввечері.

На шостий день, коли розділився хресний хід, ми молилися за всіх хрестоходців. За отця Андрія, який нас вів. І за тих людей, які нас гонять. Я слухала проповідь батюшки і плакала. Що моя віра — істинна. Вона вчить любові. Не ненависті, не помсти, не гніву якогось.

Священник просто настільки з любов’ю в серці нас закликав: «Молімося. За тих, хто нас гонить. Молімося, щоб Господь врозумив їх і щоб вони одумалися. Щоб не воздав їм. А щоб вони покаялися в цьому». Тому що хресна хода — це благодать не тільки для хрестоходців. Де вона проходить, ті міста та села під покровом Матері Божої на цілий рік. Я впевнена в цьому. Тому що я один рік пропустила і настільки на себе роптала, що не пішла. Наче сама себе лишила якогось захисту.

І ці люди — вони не пустили не нас. Вони не пустили Бога, Матір Божу, заступництво Її. Тому що не пустити хрести та ікони — це страшно.

Не знаю, чого чекати на наступний рік, читаючи коментарі наших співгромадян. Стає лячно. Вони радіють цьому. І готуються на наступний рік взагалі не випустити нас. Прикро.

Цього року ми звернули і не пішли запланованим шляхом, бо нас попередила поліція: «Не йдіть туди, буде біда». Там готували «коктейлі Молотова». Уявити собі не можу, яка могла бути трагедія. Як можна кидати у натовп, де жінки, старі люди, діти? Співчуваєш тварині, шкода її. А до людей?

Сатана крутить це все. І вони піддаються. Я просто не розумію, як можна бачити в нас ворогів? Таке враження, що їм так комфортно, їм так хочеться. Я чула від інших хрестоходців, що ті, хто проти нас виходили, це в основному прибічники ПЦУ. Навіть у селі, яке ми мали проходити, один чоловік з п’ятидесятників казав: «Ми різної віри, але в одного Бога віримо» і відговорював місцевих, аби нам не перекривали дорогу.

Але проти нас наче якийсь культ, який поширює наклепи, плекає ненависть. Зрозуміло, що все це було заплановано, до такої «зустрічі» люди готувалися. Тільки-но ми пройшли Волочиськ, як у пресі розлетілося й пішла ланцюгова реакція. Дуже прикро.

Але ж попри всі перешкоди ви досягли Почаєва. Що ви там відчули?

— Настрій був настільки радісний! В останній день бачимо Лавру, її куполи, але йдемо ще десь зо три години. І така радість на душі…

Фото: Сергій Фрич

Просто прокидаєшся вранці і думаєш, як ти маєш прийти сьогодні. І мозолі, і ноги болять, і знеболюючі п’єш. І Господь дає тобі сили до вечора. І знов, день поза день.

Чесно поділюся з вами, коли бачиш Лавру, то трошки вже й ностальгуєш — що хресна хода добігає кінця. От неодноразово таке чула. І жінки похилого віку говорять: «Був би хресний хід декілька разів на рік, ходила би кожен раз». Розумієте, люди хочуть пройти оці випробування.

Це найменше, що ми можемо зробити тут, на цій землі. Кажуть, що ангели кожен крок записують на Небесах, що це до сьомого покоління можна відмолити своїх предків цим хресним ходом. Кажуть, що він усім приносить благодать.

Ми йдемо, славимо Бога, прославляємо віру. І коли приходиш до Лаври, це радість невимовна. Як нас зустрічають — і втома відходить! Про все забуваєш. Відчуваєш, що прийшов до Матері Божої, до Її обителі. Це просто торжество православ’я. Така соборність. Ти серед тисяч таких самих віруючих.

Учасники хресної ходи, 2022. Фото: Сергій Фрич

Господь сказав, що де двоє чи троє зберуться в ім’я Моє, там і Я серед них. Як можна забороняти хресний хід, перешкоджати, аби він не йшов? У важкі часи гонінь, радянські часи — завжди йшли люди. Так само і ми йдемо.

Не знаємо, що Господь приготував нам далі. Але поки йшли, багато людей говорили, що ми йдемо на такі страждання і не знаємо, чи повернемось живі. Але ми йдемо за віру. Я навіть своєму чоловіку сказала по телефону: «Якщо, не дай Боже, що трапиться, я йду за віру».

— Ваш чоловік зараз служить у ЗСУ? Як він реагує на звістки, що поки він разом з іншими православними хлопцями захищає нашу державу, ті хлопці, які залишилися в тилу, воюють із дітьми, жінками і бабусями?

— Йому це не зрозуміло. Чомусь всюди йде пропаганда проти нашої Церкви.

Чоловік не мовчить від самого початку. Коли його підлеглі чи начальник казали йому щось, він відповідав, що він прихожанин Української Православної Церкви. А те, що говорять проти Церкви, — то наклепи, брехня. Ніхто не відмовляється відспівувати наших загиблих. Бо йшлося про те, що начебто наші священники відмовляються. Це брехня. Наша Церква молиться за воїнів. За військо, за нашу Україну, за державу. І у своїй присутності щоб він цього не чув. І де він є, він пояснює, що про Церкву говорять неправду.

Зараз багато хто боїться висловлюватись, бо травля така йде. Але ми живемо в такі часи, що повинні сповідувати віру свою і не боятися. І стояти до кінця за неї.

Коли я сказала родичам, що йду на хресну ходу, вони хвилювалися. Бо я мала йти з двома дітьми. А я ще жодного разу не йшла сама без чоловіка. І рідні сказали, що небезпечно мені самій із дітьми, тому я вирішила йти сама. Бо якщо хтось один із сім’ї їде, це благодать на всю сім’ю.

— Коли ви йшли, ви відчували, що є сила Божа, яка вам допомагає?

— Звичайно. Без цього людина пройти такий шлях не зможе. Це таке фізичне навантаження, що ви так захотіли би пройти, то не пройдете. Це можливо тільки з Божою благодаттю.

Учасники хресної ходи – 2022 на привалі. Фото з Facebook-сторінки Віти Михайлової

І навіть коли нам робили перешкоди, отець Андрій оголошував, що смиренно, з молитвою йдемо в обхід. Ми ще більше починали молитися, і ще більше піднімався дух і радість за те, що ми можемо пройти більший шлях в ім’я Господнє. Нам роблять перешкоди, а ми йдемо, і будемо йти і 50 кілометрів в обхід, і 100, і змінимо маршрут, але будемо йти. Бо скорботами ми спасаємось.

— Наступного року теж підете?

— Не люблю загадувати, бо ворог не спить. Але бажання є. Перешкоди не завадили, але ще більше загартували на те, що треба йти.

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Читати далі: