#ДіалогТУТ

Хресний хід УПЦ у Маріуполь: як це було

«Українська Православна Церква пропонує організувати молитовну ходу до Маріуполя» — такі слова Блаженнішого Митрополита Онуфрія розмістив офіційний сайт УПЦ 22 квітня 2022 року. Інформації про те, що сталося далі, в офіційних повідомленнях немає. 
А 2 травня на Facebook-сторінці протоієрея Сергія Ющика, настоятеля Воскресенського (“афганського”) храму в Києві, з’явився такий допис: 

22-29 квітня поїздка на південний схід України… 24-29 квітня — перебування на «нулях» і «мінусах»: Мангуш, Маріуполь, Сартана, Талаківка, Широкіне, Безіменне… Пасхальне богослужіння в Домі культури Запоріжжя, який облаштований для прийому біженців… Світлий тиждень у «фільтраційному» таборі денеера… ночі Світлого тижня під звуки клятих російських бомбардувальників і вибухів бомб над Азовсталлю в інтервалі 15 хвилин… дні Світлого тижня в постійній напрузі очікувань, що з секунди на секунду з’явиться можливість евакуювати цивільних людей… напевно, що треба ще дні для осмислення та осягнення побаченого, почутого, відчутого…

Ми всі молилися про благополучний результат тієї молитовної ходи до Маріуполя. І вирішили розпитати одного з її учасників, якою була ця поїздка і що там насправді відбувалося. 
Сьогодні у нашому проєкті протоієрей Сергій Ющик розповідає про те, що він бачив на власні очі.

Великодня ніч – 2022. Будинок культури, м. Запоріжжя. Фото з Facebook-сторінки диякона Сергія Герука

«Азовсталь» та духовенство: факти

— Отче Сергію, чому після заяви про хресну ходу на офіційному сайті нашої Церкви настала інформаційна тиша? І чому ми лише зараз та лише з ФБ-сторінок окремих священників дізнаємося про те, що хтось-таки поїхав до Маріуполя, на «Азовсталь»?

— Усі ці тижні інформаційної мовчанки про нашу місію — через те, що будь-яке слово, будь-яка надмірна емоція можуть зашкодити всьому. Президент також просить не говорити зайвого, бо це може бути небезпечним для життя людей.

Від духовенства часто вимагають радикальних висловів. А ми їх уникаємо. І не через те, що боїмося назвати біле білим, а чорне чорним. Перш за все, священник на Літургїї від імені Христового неодноразово каже: «Мир вам». Як це робити священнику, який говорить: «Стріляйте! Ріжте! Бийте!» А по-друге, люди, які вивезені в Росію, можливо, захочуть повернутися. А я своїм необережним словом їм заваджу. Їм чи нашим бійцям, які зараз знаходяться десь на території «ДНР». Тому я, хоч і можу дещо розповідати, але не маю права сьогодні сказати все. Тому розповім, що зможу. 

— Гаразд. З 22 по 29 квітня, як можна зрозуміти з ваших дописів у Facebook, ви їздили до Маріуполя. Хто організував цю поїздку? Наша Церква? 

— Це не була ініціатива самої лише Церкви. Ми, священники, були, так би мовити, елементами складного переговорного процесу. І якщо хтось каже, що певний процес перемовин (стосовно порятунку людей з «Азовсталі» — Прим. ред.) не досяг мети, це не значить, що він припинився. Це значить, що далі, по різних каналах, різними можливостями продовжується все те, про що заявляло керівництво нашої держави. 

Процес ішов цілодобово, із залученням різних, навіть міжнародних можливостей. На певному етапі, ймовірно, прозвучала ідея залучити духовенство — як осіб, які могли б забезпечити елементарну довіру між двома сторонами. 

Тобто. Лінія фронту проходить по «Азовсталі». Там озброєні люди, міни, авіація, бомбардування… І потрібно призупинити війну — причому не в телефонному режимі. Потрібно зустрітись двом сторонам, які воюють: захисникам України та окупаційним військам. А як це зробити, коли вже 80 днів іде взаємне знищення?.. І відповідно (це лише моє припущення) на вищому рівні з’явилась ідея використати тих, хто теоретично може викликати довіру в обох сторін. Простягнути руку — і провести людей через умовних 100 метрів до евакуаційного автобуса, бо автобус не може під’їхати безпосередньо до бункера на «Азовсталі», де ховаються від обстрілів люди.

— Чому український евакуаційний автобус не міг, як ви кажете, під’їхати та забрати людей просто звідти, від дверей сховища? 

— Тому що «Азовсталь» — це велика територія. Люди, вийшовши з підземель, сідають у транспорт на території заводу, їдуть до прохідної, проходять назовні, потім повинні пройти ще декількасот метрів — і лише тоді є можливість сісти в автобус. 

Ми, духовенство, мали стати буфером. Особами, які готові в слушний момент стати між двома арміями.

І я не знаю, що і як, але саме в той момент з’явилась ініціатива Блаженнішого, про яку ви питаєте. Ймовірно, Церква вустами Предстоятеля висловила свою готовність послужити спробі порятунку людей. 

— Але ж усюди написано «хресна хода». А ви розповідаєте про якісь зовсім інші події, які відбувалися, тим не менш, в анонсовані дати.

— Перемовини відбуваються на міждержавному рівні, а воюють — на іншому рівні. На війні багато чого непередбачувано. Польових командирів ніхто не відміняв. 

Процес порятунку людей на війні такий, що сценарії змінюються сотні разів. Тому. Все було оголошено досить нейтрально: хресна хода. Тим більше, як ми мали про це все сказати? Починається евакуація поранених солдатів? Уявіть, як якийсь польовий командир армії, яка з нами воює, сидить під «Азовсталлю» і читає, що з Києва їдуть батюшки рятувати тих, кого він хоче вбити. Що буде далі? Цей польовий командир може відкрити вогонь у будь-який бік, що і показав перший день наших перемовин, коли прилетіла міна саме туди, де мали виводити цивільних людей з підвалів «Азовсталі».

— Що сказали про мету поїздки безпосередньо вам? 

— Йшлося про глобальний порятунок всіх цивільних і тяжко поранених. Навіть було питання про те, щоб забрати тіла померлих. І відповідно, нас вирушало в той бік 40 священників-добровольців. Основна маса — з Києва. Інші — з Полтави, з Борисполя, Ворзеля, Бородянки. 

— А як серед них опинилися ви?

— У мене в 2014 році вже був досвід поїздок на окуповану територію. Також я брав участь у телефонних перемовинах між «ДНР» та Міністерством оборони України з питання винесення тіл наших загиблих з Донецького аеропорту. Тому, коли до мене зателефонували з церковної адміністрації та спитали, чи я їду, — звичайно, сказав, що їду. 

Рятувальна експедиція: хроніка подій

— Давайте спробуємо відтворити події крок за кроком.

— Мені зателефонували у Великий Четвер, 21 квітня. Як я зрозумів, буквально за 15 хвилин група священників була зібрана. 

У Страсну П’ятницю, 22 квітня, зранку ми всі прибули в Лавру, вклонились Плащаниці. Підійшли до Блаженнішого, взяли благословення, сіли в автобус і виїхали в супроводі відповідних органів до Запоріжжя. 

Великої Суботи з 5 години ранку ми очікували виїзд до Маріуполя. Але нам сказали, що наша безпека також є пріоритетною, і оскільки над Маріуполем знаходяться декілька ворожих літаків, ми не можемо виїхати: перемовини затримуються чи зриваються. Тобто вже в суботу ми розуміли, що починаються певні проблеми. Але мій досвід 2014 року свідчив: це — поле бою. І відповідно, кожних 15 хвилин може радикально змінюватися ситуація. Повністю. 

У всіх священників були з собою єпітрахілі. Шестеро з нас мали повний комплект богослужбового облачення. В мене були просфори для Великоднього богослужіння. Ми везли з собою куличі, крашанки. З деякими священниками ми вже були раніше задіяні в благодійних місіях в зоні АТО, ООС і бачили цю війну останні 8 років, тож розуміли, що Великодня ніч на нас чекає як мінімум в Запоріжжі, а як максимум — десь у південних степах України. 

— Зрештою, де ви святкували Великдень?

— Річ у тому, що нас гостинно розмістили в Будинку культури, облаштованому під евакуаційний центр. І ми, з благословення митрополита Запорізького і Мелітопольського Луки, який надав нам Євхаристичні сосуди, всі приготувалися до богослужіння, помолилися і рівно опівночі, в актовій залі, окоропивши все святою водою, почали Великоднє богослужіння. Оскільки ця зала не має вікон, ми могли включити освітлення, не порушуючи режиму світломаскування. Всі священники посповідалися, приступили до Причастя. 

Протоієрей Сергій Ющик на Великодньому богослужінні у Запоріжжі

Сталося і те, що, як то кажуть, пробило на сльози всіх. У цій актовій залі стояло чимало столів із посортованим гуманітарним одягом. І священник, який робив фото на пам’ять, зауважив: «Це ви думаєте, що вас було сорок. А я за цими столами з курточками, як фотограф, бачив: тут дітки стоять, тому що там дитячий одяг. Отут — жіночки, бо тут жіночий. А отут мали б стояти чоловіки…»

Великоднє богослужіння у запорізькому Будинку культури

О четвертій годині ранку ми лягли спати з тією умовою, що о шостій підйом та виїзд.

Виїзду не сталося ані о 6:00, ані о 7:00, ані о 8:00… А десь о 9 годині нам пошепки сказали: перемовини закінчились так, що інша сторона дозволила приїхати всього-навсього десятьом священникам. Тобто наша місія, яка замахувалася на всіх цивільних, на поранених, на полеглих, зменшилася до мінімуму.

— Під словами «наша місія» кого саме ви маєте на увазі?

— Місія української сторони, в якій були задіяні і ми. Нас сформували в колону: це було 5 пасажирських автобусів, 5 карет швидкої допомоги. Були також на окремих авто представники ДСНС, а ще представники вищих органів державної влади України, яка і вела перемовини. Цей кортеж у неділю вирушив до Маруіполя. Священники їхали у громадських автобусах — по двоє на кожен.

— Страшно було?

— Ні.

— Вас обстрілювали?

— На першому блокпості протилежної сторони нас зустріли представники іншої влади. Далі нас супроводжував їхній конвой. Тому російські блокпости ми проходили швидко. 

Ті шофери, які їхали з нами (для них це була шоста поїздка), свідчили, що наш кортеж був першим, який доїхав до Маріуполя. Решту українських евакуаційних конвоїв — а їх було перед нами багато — зупиняли і розвертали на Бердянському кільці. Наші шофери навіть не вірили, що ми доїдемо до Маріуполя. Але ми доїхали.

— Що в цьому дивного, якщо вас супроводжували і не чіпали?

— Потрібно розуміти, що коли вже ми туди поїхали, то перемовини тривали далеко не перший день. І не десятий. Усі ці дні пробивалася можливість порятунку людей — і з боку України процес був, як здалося, цілодобовим і всебічним. 

Аж ось нарешті пробили чергову можливість, і ми поїхали. Можливо, ми були двадцятою чи тридцятою спробою. А за нами йшла ще одна «порція» перемовин, і ще одна. 

Так, це не ми врятували людей з «Азовсталі». Але я зрозумів, що ми були першими, кому вдалося під’їхати до прохідної заводу. 

— Коли ви дісталися Маріуполя?

— Геть пізно ввечері зупинилися перед Мангушем. І тому лише в понеділок зранку виїхали на Мангуш. Там дочекалися припинення вогню і тільки тоді виїхали в Маріуполь. 

Заїхати в місто було декілька спроб, тому що мости або заміновані, або підірвані. Десь наші великі пасажирські автобуси мусили розвертатися між розкладеними мінами та замінованою придорожньою смугою.

Ближче обіду понеділка доїхали до Сартани. І там нас зупинили. А потім видали вказівку: на Маріуполь виїжджає один автобус, одна швидка і один священник. Решта сидіть, чекайте. І ми просиділи біля своїх автобусів в Сартані фактично другу половину понеділка 25 квітня.

А під вечір на «Азовсталі» почалися бої. 

— Як ви зрозуміли, що саме там?

— У ті дні бої в інших частинах міста вже не велись. Лише на заводі. Обстріли могли бути тільки там. І ми зрозуміли, що переговори зірвалися.

Ми дуже переживали за тих, хто виїхав до заводу. І ми ж знали, що там стоїть наш священник (протоієрей В’ячеслав Яковенко, настоятель київського храму на честь Усіх святих воїнів). Стоїть в армійській буферній зоні. 

Потім уже ми дізналися, що коли переговорна група зі священником стала у декількохстах метрах від прохідної «Азовсталі», коли вже людей фактично вивели з підземелля і вони мали сісти в транспорт, щоб приїхати на прохідну, почався обстріл. Одна сторона звинувачувала іншу, і дякувати Богові, що в української сторони була відеофіксація, яку вони згодом передали нам і показали, що це не українська сторона зірвала процес. 

Отже, в понеділок отец В’ячеслав повернувся ні з чим. Щоправда, в той день пекло сонце, і обличчя в нього згоріло, бо він мав просто стояти декілька годин на прострільний території, аби сторони звикли, що то священник, а не бойовик. 

— Чим закінчився той понеділок?

— До нас під’їхали і сказали: «Всі по автобусах, виїжджаємо». Куди — ми не знали. Виявилося, що на ніч нас повезли у фільтраційний табір у селі Безіменне. Несподівано для себе ми там просиділи весь вівторок, середу і четвер Світлого тижня. 

— Отже, ви очікували, що приїдете, заберете людей із заводу і повернетеся до Запоріжжя. А вийшло інакше… Що було у вівторок? 

— Уночі з понеділка на вівторок кожні 20 хвилин літають літаки і бомблять «Азовсталь» — бомбардувань було буквально десятки. А у вівторок зранку вони перестають літати і продовжуються переговори. І нам так само сказали: їде один автобус, одна швидка, один священник. У вівторок зранку поїхав отець Віктор Іващук.

— А ті, хто залишився у фільтраційному таборі, що робили?

— Нам сказали: «Будьте готові у будь-який момент виїжджати. Якщо вдасться заповнити людьми цей один автобус, отже, процес пішов».

Але й у вівторок, геть ввечері, отець Віктор також приїхав ні з чим. А в середу поїздок не було взагалі, бо треба було розібрати завали на «Азовсталі» після нічних бомбардувань — люди просто не могли пройти. І навіть попри цю домовленість у ніч із вівторка на середу велися жорсткі бомбардування. 

Уже на другий день, у вівторок, ми зрозуміли, що ніяких загиблих, ніяких поранених солдатів ми не заберемо.

— Як ви це зрозуміли?

— Ми ж маємо вуха. Чули певні речі. Розуміли, що йде якийсь дуже складний процес. В останні два дні, у середу і четвер, у перемовинах звучала вже зовсім невелика цифра, порівняно з початком процесу — бодай врятувати декілька десятків людей і все. Інтонації переговорів теж постійно… звужувалися. 

Люди в тій ситуації — не просто заручники. Вони — предмет торгів. Я чув, як наші перемовники вимагали, аби люди, вийшовши з «Азовсталі», сідали в автобус та їхали на територію, підконтрольну Україні. А інша сторона вимагала, щоб вони їхали до фільтраційного табору для так званої фільтрації, де їм запропонують виїхати в Росію. А потім, хто не захоче, — можливо, їм дозволять виїхати на територію України. 

До того ж, у таборі почали коїтись деякі недобрі провокаційні речі. В останні два дні ми вже зрозуміли, що постає питання і нашої власної безпеки. Наприклад, зранку біля нашої палатки можна було чути розмови нібито від імені свідків про Україну, війну і тому подібне. Зрештою, все те, що щоденно звучить у російських телевізійних програмах. Слово в слово як у Соловйових та Скабєєвих.

На четвертий день наші шофери сказали: «Якщо нас випустять, їдемо додому. Якщо солярки не вистачить, зливаємо всю, що є, в один автобус, і тікаємо».

— Це вони були вже настільки деморалізовані? 

— Ні, ці досвідчені водії розуміли, що над нами згущаються хмари. Вони були досить обережними, адже їхні колеги вже потрапляли «у підвали» для з’ясування певних питань, на декілька днів.

Це були просто герої — звичайні шофери звичайних міських автобусів Запорізького АТП. Їм сказали: «Будуть їхати на Маріуполь, хто поїде?» І вони: «Їдемо». Ті, що були з нами, знали, як їхати, як обшукують автобуси (а їх обшукують до міліметра), як поводитися на блокпостах і на шляху. Вміють їздити між мінами, між розтяжками. Я був вражений і їхньою простотою, і їхньою відданістю.

— Тож у середу ви просто чекали, і все?

— У другій половині дня процес евакуації знову міг статися, але знову не стався. І ми чекали четверга. Шофери в четвер були з четвертої ранку на ногах, ми — з п’ятої. Чекали, що процес евакуації почнеться з хвилини на хвилину. Священники між собою зайняли чергу, хто за ким їде, в залежності від дозволеного транспорту.

І десь близько 10-11 ранку влітає комендантська автівка, і нам кажуть: «Швидко всі шикуйтеся в колону». Хтось питає: «В туалет можна?» Йому відповідають: «Нема коли, 30 секунд — і їдемо на “Азовсталь”». 

Автобуси виїжджають із двору, поки вони вишикувалися, до нас підбігають та кажуть: «Їдуть два автобуси і дві швидких». Ми швидко забігаємо, четверо священників, в автобуси. Потім: «Чекайте». Потім: «Здайте 10 метрів назад». Потім: «Іще 15 метрів». «Чекайте…» «Чекайте…» «Чекайте…» І так ми там пробули до п’ятої вечора.

А о п’ятій виїхали в Маріуполь. Провели «Азовсталь» поглядом.

— Як виглядає Маріуполь?

— Ми їхали понад заводом Ілліча, проїжджали Нікопольський проспект, парк Гурова. До речі, парк цілий і дуже красивий. Але решта — згарище. 70-80% приміщень — згарище. Є будинки, де спалені декілька квартир, а є такі, що згоріли вщент. В одному будинку верхніх етажів немає, а десь на рівні шостого поверху стоїть бабуся і дивиться у вікно. Просто дивиться. Притому, що самого вікна також немає.

Квартал на сході з боку Новоазовська (отець Сергій має на увазі мікрорайон Східний, де до війни проживало кілька десятків тисяч маріупольців — Прим. ред.) фактично зруйнований. Те, що не спалене, повністю завалене. Груда бетону, і більше нічого.

А біля METRO (протилежна частина міста, 23 МКР — Прим. ред.), де організовано евакуацію людей, зібралися тисячі мешканців. Люди виносять з хати у кого що є: щось продають, щось міняють… Якісь стихійні риночки з’являються. Багато людей просто йде по місту з порожніми банками по воду, десь її шукають.

Місто пахне згарищем.

— Воно завжди пахне морем

— Ні, зараз воно пахне… Все місто пахне… Скажу так: горілою органікою.

Фільтраційний табір: життя і смерть

— Розкажіть, будь ласка, про ваше перебування у так званому фільтраційному таборі. Де ви там жили?

— Це був великий намет на 17 місць, із розкладушками. Вечеряли ми теж на ліжку: складали та прибирали матрас, розкладали їжу.

Ми, священники, поводилися так, як і належить на Великодньому тижні. Зранку вставали на галявині і співали ранкові молитви. Ввечері — вечірні молитви. Як могли один одному підіймали настрій, віталися: «Доброго ранку! Ми з України!» Щоб взагалі не забути, хто ми. І ми могли спокійно підходити до людей і спілкуватися з ними на різні теми. 

— Якою мовою?

— Російськомовні — російською. Україномовні — українською. Як у житті.

— До україномовних не виникало питань?

— Ні. Але в перший день у таборі сталася комічна ситуація. Всі священники, які туди поїхали, — достатньо рослі, широкоплечі. Бородаті. І про нас подумали, що ми «колеги» хлопців з полку «Азов». І якщо ми зайдемо на «Азовсталь», то «азовці» перевдягнуться в одяг священників і вийдуть звідти, мовляв, буде просто-напросто ротація солдатів.

У понеділок приймаюча сторона довго умовляла нас сходити з ними на море. Ми роздяглися по пояс, зайшли у воду — аби просто помитися з дороги (на той момент ми уже дві доби були в дорозі, спали в одязі. Взагалі, коли вирушали з Запоріжжя, думали, їдемо туди й назад. Майже ні в кого з нас не було рушника чи зубної щітки).

Потім зрозуміли, що нас попросили скупатися, аби перевірити наші татуювання. 

Того ж вечора вийшли прогулятися по містечку. Ми ж у гостях… Зайшли в магазин. І в магазині зрозуміли, що на нас насувається «радянський союз»: на полицях лише варена ковбаса, кефір, водка, пиво. І все. Хоча це селище вже вісім років як «визволене».

Однак потім наша присутність уже викликала напруження, і згодом нам сказали: «Без нашого дозволу і супроводу — лише туалет, палатка і радіус 20 метрів». Тож далі ми ходили співати ранкові молитви у свій автобус. Автобус став нашим посольством.

— А телефони у вас відбирали?

— Аби не виникало зайвих питань, ми поїхали до Маріуполя без телефонів. Коли зрозуміли, що затримуємося, то пішли до тамтешніх працівників МНС і попросили, щоб кожному дали можливість зателефонувати додому. Ми так двічі телефонували.

— Як виглядає фільтраційний табір?

— У центрі села — невеличкий базарчик, облаштований під табір. Немає жодної лавки, сидіти нема де. Стоїть там 15-20 наметів. Є огорожа. І люди, які не пройшли фільтрацію, не мають права від цього табору кудись ходити. Вони повинні зайти в спеціальну палатку, пройти фільтрацію. Я не знаю, що це таке, але люди, які її пройшли, казали нам: «У нас сьогодні свято навіть більше, ніж Великдень».

Тобто люди мали виїхати з Маріуполя, добу чи дві простояти в черзі, аби дістатися до цієї палатки фільтрації. А там мають довести… щось — я не знаю що. Напевне, лояльність до тих, хто тиждень назад гатив по їхньому місту. Щоб окупаційна влада дала їм дозвіл на життя і пересування.

На дорозі до табору скрізь машини. Мами з трьома дітьми прохали у військових вийти з авто та погрітись у наметі, бо холодно, а в наметах є «буржуйки».

Поїсти — ставай у чергу. А в черзі — майже сотня людей. Так, деенерівські еменесники стараються там, туалети миють. Але ті туалети — то біокабіни над викопаними ямами. І все це подається так: «Мы же вас спасли! Мы же вас освободили!»

Про деталі побуту фільтраційного табору можна прочитати безпосередньо на сторінці отця Сергія у Facebook

Люди бояться одне з одним говорити. Бояться розмовляти вголос. Ти не знаєш, хто на тебе що скаже і хто взагалі стоїть поруч. Дуже багато курять. 

Господар там — не закон, а чоловік із зброєю. Там ходять з гордо піднятою головою лише ті, в кого є автомати, і ті, хто на них працює. У решти плечі втиснуті, голова опущена. Гідність людська знищується.

— Що було для вас найстрашнішим?

— Що приходить армія, принижує людей нижче плінтуса — психологічно, соціально — потім привозить камаз гуманітарки і каже: «Правда же, хорошо?!»

Ще вразила історія одного дідуся. Його дружина померла там, у таборі, через відсутність ліків. Цей дідусь був такий дрібненький, худий-худий. І дуже довго голився: готувався до домовини. Кожну складочку обличчя, зморшку голив. Повісив на гілочку маленьке дзеркальце — і голився. А поголившись — просто сідав у траву і сидів. Було видно, що в людини не було бажання жити. 

Інша бабуся до нас підійшла. Спитала, чи є в нас певні ліки. Я сказав, що нема, бо вони дуже спеціалізовані. А вона каже: «Ну, я без них ще пару днів поживу. І все. Бо тут цих ліків нема, зовсім».

А ще ці могили в Маріуполі — просто у дворах, у скверах, на проспектах, нашвидкуруч викопані… Зрозуміло, що в них похований не один десяток людей.

Одна людина до нас підійшла у фільтраційному таборі і спитала, чи будуть потім цих людей ховати по-людськи. Вона назвала нам місце, сказала, там закопані жінки, діти. І собаки починають підкопувати… 

Ексгумація всіх цих братських могил — не тільки в Маріуполі, але й у Бучі, в інших містах — це питання не тільки криміналістики. Це питання також заспокоєння душ рідних та свідків, які все це бачили. Вони мають бути впевненими у благоговійному та благочестивому похованні своїх рідних та знайомих. І неможливість це зробити гнітить. Це трагедія — коли зараз, у сучасному світі, людина не похована, а закопана.

Постскриптум

— Не було розчарування, що з’їздили і повернулися ні з чим?

— Можливо, наші 4 дні переговорів встановили певну довіру між сторонами. Ті, хто нас відправляв, сказали: «Ваша місія також мала певну мету».

Так, ми не досягли стовідсоткового результату. Але наших чотири дні — це чотири дні без боїв. Дійсно, вночі відбувалися бомбардування, однак удень не стріляли, бо наша переговорна група була там.

Маю на увазі не тільки священників, а всю групу. Чи це є досягнення? Хтось скаже, що ні, хтось — що так.

— Коли ви повернулися до Запоріжжя?

— Ввечері у четвер доїхали до блокпоста і нам сказали: «Ніхто далі нікуди не їде». Ми залишились в автобусах на всю ніч. Зранку о шостій поїхали далі, але на наступному блокпості почули: «Сейчас идёт атака на Запорожье, ждите». Ми простояли ще декілька годин. Відтак шлях від Маріуполя до Запоріжжя становив 22 години: це при тому, що нас супроводжували як на окупованій території, так і на українській. 

Зворотнім шляхом ми зустрілися з великою евакуаційною колоною ООН.

У Запоріжжі нас зустріла українська сторона, ми обійнялися. Поїхали у той Будинок культури, там на нас чекав владика Лука та ще 10 священників — на випадок, якщо знадобиться ротація. Я встиг вмитися, ми сіли в автобус і з великодніми піснеспівами поїхали на Київ. Опівночі з п’ятниці на суботу були вдома.

Як вас зустріли вдома?

— Живого (посміхається). Я родину особливо не розпитував. Настоятель поїхав з храму на Великдень, тож їм треба було прохати батюшок з Духовної академії та Лаври допомогти служити (храм отця Сергія знаходиться на території Києво-Печерської Лаври — Прим. ред.). Наступного дня — престольне свято, знову без настоятеля. Так що моїм було чим зайнятись. Матушка просто не встигла злякатися з приводу мого від’їзду.

Діти, звичайно, турбувалися. Їм я сказав: «Мене довго не було, я перед вами завинив, тому показуйте точку на карті України – поїдемо туди». І ми поїхали додому, в Луцьк. У Луцьку я пішов вклонитись могилі батька, обійняв маму та всю родину. А потім сів на центральній вулиці міста із чашечкою кави і насолоджувався тим, як багато людей просто прогулюється містом. Батьки, діти, молоді мами з колясками.

Я годину просто дивився на місто і тішився. Виглядом гарних людей лікував душу. Тому що це гнітюче ставлення, побачене в експедиції, цей стан людей, які стали заручниками… 

І я хочу звернутися до тих людей, які не бачили війни, яких вона не торкнулася. Щоб у них вистачало любові обійняти тих, хто війну побачив. Щоб їхнього терпіння вистачило на тих, хто вихолостив своє терпіння, коли над ним стріляли. Щоб їхнього смаку до життя вистачило на тих, хто втратив смак навіть до кави.

Нам треба обійняти, зцілити таких людей, у яких війна вкрала частину душі, частину життя — любов’ю, людяністю, розділеним горнятком кави.

А що б ви сказали мешканцям, які не можуть вийти з кавою на вулицю та насолоджуватись життям? 

— Про тих людей я говорю з Богом. Тих, хто постраждав від війни, оберне не моє слово зараз, а моя молитва.

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Читати далі: