#ДавайтеОбсуждать

Лікар від Бога — Сам Бог

Понад п’ять місяців Україна протистоїть російським окупантам — озвірілим, сп’янілим від запаху крові, божевільним від заздрощів до людей, які цінять і власну, і чужу волю.

Але чи всі з нас вільні?

На жаль, дехто, стикаючись зі страшним зовнішнім ворогом — страшним підступністю учорашнього «братського народу» — продовжує частину дорогоцінних сил витрачати на пошуки ворогів внутрішніх.

Звісно, не можна списувати на війну всі помилки. Потім, після Перемоги, напевно, роками будуть розбиратися прорахунки влади, виявлятися як випадкові, так і цілком свідомі «гравці на інтерес» іншої сторони. Кимось керує підлість, когось підводить наївність чи дурість.

Проте ще страшніше, коли в пошуках ворогів ними оголошуються всі, хто хоч на градус ухиляється від «мейнстриму» суспільної думки. Тому що, власне, ця суспільна думка вміло режисується, спрямовується й підігрівається тими, хто має владу над засобами масової інформації.

За час війни ми змінилися: те, на що раніше не звертали уваги, стало вкрай важливим. Дехто, продовжуючи думати російською, в побуті та в соціальних мережах перейшли на українську. Хтось — з ідейних міркувань, щоб позбутися мови агресора, а хтось — побоюючись засудження з боку інших.

Проте мова — це лише засіб. Засобом вираження української ідеї, як би дивно це не лунало, може бути й російська. Аналогічно, як слова зради можуть пролунати, на жаль, українською.

А як бути з Церквою? Адже для багатьох людей, що роками звикали до прирівнювання Української Православної Церкви до РПЦ, наша приналежність до УПЦ стає червоною ганчіркою, приводом для агресії.

Жодні доводи не діють. Ані кропіткий, з багаторічним екскурсом в історію, розбір канонічних передумов і перепон до автокефалії. Ані згадування подвигів новомучеників, в’язнів ГУЛАГу, сповідників часів комуністичного минулого. Ані величезна кількість воїнів, лікарів, звичайних носіїв патріотичної ідеї, які є одночасно вірними парафіянами УПЦ. Печатка «ворогів народа» без розбору ставиться на кожного з воістину сталінським розмахом. Таке ось «вибіркове православ’я».

Не впевнена, що саме за таку альтернативу «руському миру» воюють зараз наші захисники, серед яких, напевно, є як представники усіх конфесій, так і прибічники численних політичних партій.

Але як же так сталося, що вірність УПЦ стала «чорною міткою» християн нашої держави?

Коли отець гірший за вітчима

Я не богослов і не церковний юрист. Безумовно, як будь-яка людина, що претендує на притомність власної релігійності, я занурююсь час від часу в канонічне право, перечитую правила Вселенських Соборів, вивчаю історичні прецеденти отримання автокефалії Помісними Церквами. І, звісно, Церква — частина мого життя. Не графа в щоденнику під грифом «плани на вихідні», а саме частина життя — живого, суперечливого, повного хвилювань.

Мені пощастило, що мої хвилювання поділяють мої друзі та рідні. І в нашому храмі вже багато років приділяється увага виправленням навмисних «російських» перехилів у богослужбових текстах (наприклад, іменування руських святих російськими, надання переваги святим Російської імперії в богослужбових вказівках тощо).

Дрібниці? Можливо. Проте головне завжди приховане у дрібницях.

Усі ці зусилля невипадкові. Суспільство не хоче чути нічого, що б могло вказати на найменшу прихильність до руського миру. На мій превеликий жаль, частково в цьому винні деякі представники УПЦ, котрі часом необачними, а часом і відверто антиукраїнськими висловлюваннями та діями налаштували проти себе безліч людей, як далеких від Церкви, так і всередині її.

Протоієрей Андрій Ткачов — мабуть, найяскравіший приклад «карколомного злету» від улюбленого багатьма проповідника до істеричного зрадника, що вивіргає прокляття й матюки, і якого пересмикує, якщо лунає згадка про його історичну батьківщину.

Ще більш сумним прикладом став патріарх Кирило — той, кого багато років згадували як «великого господина і отця» і який виявився, за чиїмось влучним виразом, гірше вітчима. Той, кому пристало б на колінах зупиняти війну, насправді її благословляє й виправдовує, жорстоко караючи незгодних.

Тому не дивно, що УПЦ, формально обірвавши останній зв’язок із таким «господином» лише на Соборі 27 травня, не уникла звинувачень.

«А як ви прокоментуєте…»

У 1992 році після самопроголошення Філаретом УПЦ КП Україна вже переживала захоплення храмів. Щоправда, тоді не так масово. Втім, саме той храм, до якого я тоді ходила, було відібрано. Приводом стала невпевненість настоятеля, який не встиг розібратися, кого й як згадувати на вході. Хвилинна слабкість — і все.

Нас виводив ОМОН. Ми встигли забрати лише частину нот і богослужбових книжок. Лише нещодавно я примусила себе без сліз подивитися на той храм, у якому пройшло моє дитинство.

Після початку війни багато священників перебували в розпачі: чи поминати патріарха? Чи ні? Як бути?

З одного боку, було зрозуміло, що «отець» не може благословляти на вбивства. З іншого — тиснула значна кількість досить консервативно налаштованих парафіян, які з обуренням сприймали будь-які зміни у звичному наборі згадувань (дехто навіть пішов у пошуках небагатьох «шанувальників» Кирила до інших парафій). Ось ті храми якраз і ставали об’єктами захоплень ПЦУ. Формальний привід — згадування патріарха, яке несумісне морально з варварством окупації. (Поки я писала цей текст, з’явився блискучий нарис ігумена Валеріана (Головченка), що вичерпно розкладає по полицях причини такої впертості).

І ніхто не згадав тоді, як предстоятель ПЦУ в 2019 році виправдовувався в одному з інтерв’ю, що вимушений згадувати Кирила в Диптіху як голову однієї з Помісних Церков… Адже цей статус РПЦ оскаржити поки що неможливо. Так, незабаром знайшовся привід припинити такий спомин, але факт, так би мовити, задокументований.

Цікаво було б тепер під час кожного інтерв’ю з Єпіфанієм обов’язково ставити йому запитання: «А як ви прокоментуєте…»

Адже набір аргументів ненависників УПЦ досить обмежений. Окрім розрізнених фактів, що їх озвучують регулярно люди, далекі від будь-якої церкви, це зазвичай звинувачення у нешануванні нашим Предстоятелем хвилини мовчання по Небесній Сотні та згадки про епатажні витівки деяких відомих церковних високопосадовців, наприклад. Мені здається, що цими питаннями закінчується будь-яка дискусія з опонентами УПЦ, коли аргументи вже вичерпані: «А ось ваші… не встали у Верховній Раді і нагороди в Путіна отримували…»

Чесно, в мене немає виправдань цьому. Це соромно, за це належить просити пробачення.

Але ж наші ієрархи — живі люди. Вони помиляються, вони грішать, вони падають. У нас немає догмату про непогрішність Папи, отже, ніхто не застрахований від похибки.

Так, треба було визнати ці помилки. Але не всім дістає сил. Не всім — у тому числі й тим, хто бере на себе сміливість засудити інших.

Якщо ми не знаємо напевне

Чимало хто з наших святих до хрещення, до своєї святості, були грішниками. І не просто грішниками, а з досвідом. Княгиня Ольга власноруч винищила ціле плем’я древлян у нападі геть не християнського почуття помсти. Володимир не рахував кількість жінок. Цар Давид відправив на смерть суперника, чоловіка Вірсавії, яку він спокусив. Апостол Павло був лютим гонителем Христа. Марія Єгипетська була повією. Мойсей убив єгиптянина. Лот спав зі своїми дочками… Але всі вони святі.

А зараз уявіть собі апокріфічний сюжет: апостол Петро зустрічає біля воріт раю людину, заводить її всередину, та бачить там святих і скрикує: «Ой, лишенько, оце компанія у вас зібралася! Прелюбодії, повії, вбивці, зрадники…» Потім звертається до Петра і в’їдливо питає: «А ти взагалі Христа тричі зрадив, хіба ні?»

Зрозуміло, цього не може бути. Той, хто засуджує, не увійде до раю, та й присутність Господа там, напевно, не залишає жодних шансів подумати про щось чи когось, окрім Нього.

Адже Сам Христос не питав у Петра: «А пам’ятаєш, як ти зрікся мене?» Тому що Його Любов усе покрила.

І любов тих, хто колись вбивав, блудив, гнав Христа, а потім зустрівся з Ним віч-на-віч, покрила й переважила всі їхні злочини. Про що говорити, коли одна фраза розбійника на хресті анулювала все його грішне життя і зробила, так би мовити, першовідкривачем рая.

Тому щоразу згадувати, де й у чому помилилися митрополит або намісник, вимагати від них публічного каяття, робити ці факти зброєю в канонічних суперечках — безглуздо й підступно.

Ще більш підступно кидатися образливими звинуваченнями в бік ієрархів, які залишилися на окупованих територіях. Так, звісно, чимало хто з них не бачив нічого поганого або загрозливого в повзучій заразі під назвою «руський мир», а дехто й відверто радів його приходу. Проте ми не знаємо напевне.

Адже ви не станете в ролі компромата виставляти в інтернеті сюжет про те, як наші бранці під дулом автомата співають гімн Росії або читають принизливі вірші з проханням «пробачення» українців? А це ж факти, висвітлені в інтерв’ю однієї з наших захисниць, яка, дякувати Богові, повернулася додому в межах обміну полоненими. У тій невеличкій частині її розповіді, яку вважали за можливе оприлюднити, вона з такою втомленою простотою розповідає про цілодобовий моральний тиск на бранців, що волосся дибки стає.

Скажіть, а ви б що зробили, якби вас поставили перед вибором: співай «многая літа» загарбникові, або ми дістанемось твоєї родини? Не всі з нас можуть бути Софією, яка благословляє на страждання Віру, Надію та Любов.

Ми розчавлені трагедіями Київщини й Херсонщини. Ми не встигаємо оплакувати мертвих — то чи маємо право засуджувати живих? Чи знаємо ми, в чию фелонь в ряду усміхнених батюшок на світлині з черговим колаборантом вперлося дуло автомата? Або — хай так — кому зі священників колаборант з ієрархів погрожував заморити голодом всю його велику сім’ю за непокору?

Дуже легко судити інших і вимагати від них мученицької стійкості, сидячи по той бік екрану планшета. Ми не знаємо, хто і коли відчує холодний ствол між лопатками і якою буде умова збереження життя тих, хто від нас залежить.

Тому я не бачу сенсу не лише в розмовах з адептами «руського мира» — я також не бачу перспективи довести тим, хто не бажає слухати, що наша Церква не обмежується Кирилом або Ткачовим.

«Справедливість» чи пережиток «совка»?

Як розмовляти з тими, хто звинувачує нас не за якусь певну дію, навіть хибну, а власне за приналежність до УПЦ? Причому ЗМІ підхоплюють і смакують горезвісне «представник УПЦ МП», гарантовано отримуючи багатоголосе обурення й сприяючи черговій хвилі захоплень, образ, цькувань. Приберіть штучне «МП» — і сенсація лусне як мильна бульбашка. Адже всі спроби наголосити на конфесійній приналежності в одних випадках — коли є, за що зачепитися — й свідомо обійти цей факт мовчанням в інших — коли схвалення не відповідає лінії «однієї партії, однієї віри» і так далі — не більше, ніж пережиток «совка».

Саме на «совкові» часи припали мої шкільні роки. Хрестившись у вісім років, я не розуміла, чому наявність або відсутність червоної краватки (я відмовилася вступати в піонери) було критерієм обрання до редакції стінгазети чи дозволом займатися з підшефними першокласниками. Так, я розумію, що на вчителів тиснули, що я псувала статистику щасливого радянського дитинства, де критерієм щастя вважалося вміння «бути як усі».

Я дратувала своєю «інакшістю» однокласників — батько й досі пам’ятає шмат волосся, видраний з моєї голови у нападі «братської роз’яснювальної роботи» моїх однолітків… Утім мені, дитині, це було незрозуміло. Як незрозумілим було прізвисько «монашка», яке повторювали навіть «особливо обдаровані» педагоги, оточення навкруги храму на Пасху зі спробами «завадити зараженню релігійним дурманом дітей», обшуки з подальшими дзвінками на роботу — часто за наклепом сусідів…

Нас звинувачували у вірності Церкві — й лише в цьому. Причому тоді було байдуже, в яку церкву ти ходиш: сам факт небажання підмінювати Бога штучними радянськими ідеалами вже був тригером.

Напевне, заради справедливості потрібно було б щоразу, оприлюднюючи інформацію про хабарника, зрадника або злодія, обов’язково вказувати: парафіянин УПЦ, адепт УГКЦ, атеїст, буддист, католик… А ще більш чесно — у половині випадків — уточнювати: вважає себе таким, проте «вірить у душі».

Ось глава сусідньої держави вважає себе християнином. Православним. Прагнучи не мати з ним нічого спільного, нам, напевне, належить прийняти іслам або іудаїзм? Те, що група злочинців окупувала не лише території чужої країни, але й поставила собі на служіння навіть саму Церкву, не робить останню гірше, адже межі Церкви не збігаються з межами світських держав. А ось на питання «навіщо?» відповідь знають лише ті, хто підкорився — через острах, або з радістю, — і Господь Всезнавець.

Лікування з надією на остаточне одужання

Так, звісно, хочеться, за словами Євангелія, «вийти з міста цього і струсити навіть порох з ніг» (Мф. 10, 14), щоб нічого не нагадувало про «спорідненість» з тими, хто з амвона вітає загарбницьку війну. УПЦ струсила цей порох остаточно на Соборі 27 травня. Про нього стільки написано, що додати вже, здається, нема чого. Утім, все ж таки спробую — у відповідь тим, хто скаржиться на спізнілість цього рішення (мабуть, серед таких і я сама).

Коли пацієнт приходить до онколога з пухлиною, першим природньо постає питання: чи можна її видалити одразу й назавжди, щоб жити як раніше? Іноді це виявляється неможливим: чи то пухлина занадто велика, чи розташована заблизько до судин, чи вже дала метастази. І доводиться відкладати начебто оптимальне рішення на місяці, прописуючи пацієнту хіміотерапію, яка послаблює, на жаль, не лише пухлину, але й організм у цілому. Надалі, вже після успішної операції, може знадобитися та ж сама хіміотерапія або променеве лікування — для запобігання рецидивам. Ба більше, хворий на онкологічне захворювання залишається під наглядом пожиттєво, часто повертаючись до необхідності лікуватися знову й знову.

Так і наша Церква. Якщо б «операція» з відділення від РПЦ була проведена без попереднього «лікування» задубілих розумів хіміотерапією війни, якби не побачили деякі прибічники «руського мира» (або, скажімо, ті, хто вважав його безпечною грою у втрачену імперію) на власні очі, то, навіть у разі видалення «основної» пухлини, метастази у вигляді незадоволених, не сприймаючих такого рішення, залишилися б у надвеликій кількості, отруюючи і послаблюючи й без того розхитаний церковний організм. А могло бути ще гірше.

Іноді, невірно оцінивши ступінь ураження, хірурги починають операцію — і не можуть її завершити, адже пухлина виявляється більш небезпечною та розповсюдженою, аніж очікувалося.

Лише уявіть, що сталося б, якби Собор зібрався — і не зміг затвердити доленосні зміни до Статуту? Питання автокефалії відсунулося б іще на роки; а враховуючи смертоносність хвороби, ніхто не знає, чи були б у нас ці роки…

І зараз, після «операції», триває виявлення, лікування тих метастазів, котрі, безумовно, залишилися в нашому церковному тілі, проте, послаблені попереднім «лікуванням», уже можуть бути викорінені чи бодай знешкоджені хоча б тимчасово.

Проте іноді пухлина так «припікає», що хірургу доводиться свідомо наважуватися на операцію нерадикальну, яка не може прибрати пухлину цілком, але полегшить симптоми та позбавить небезпечних ускладнень. Так, наприклад, видаляють частину пухлини, що викликає кровотечу або непрохідність. Інакше в людини немає шансів дочекатися ефекту від лікування — наслідки пухлини занапастять її раніше.

Саме з такою операцією, ймовірно, доцільно порівняти й рішення Собору, які вкинули УПЦ до канонічної «сірої зони»: ми ще не здорові, проте «пухлина» вже не тисне на мізки, дозволяючи планомірно рухатися далі, продовжувати лікування з надією на остаточне одужання. Чи воно можливе? Так, я щиро в це вірю. Головне — не переривати процес. І як пацієнт найбільше потребує підтримки лікаря й родини, так і Церква гостро потребує розуміння й підтримки оточуючих.

У домі важкохворого, життя якого різко змінюється, зміни торкаються й членів його родини. У державі, яка хворіє на війну, зміни не оминуть жодного її громадянина, навіть наймиролюбнішого. Звісно, можна стати навколішки, схилити шию під сокиру й здатися. А можна боротися за себе й за інших, у тому числі за свою віру, доводячи справами, що Церква, яка тріумфує на небесах, є войовничою на землі. І коли гріх, з яким вона веде постійну війну, набуває звірячих контурів, то разом із кадилом і хрестом Церква бере до рук батіг палкої пророчої проповіді. Навіть якщо під рясою замість вериг у неї свіжі рубці від нещодавно проведеної операції.

Текст ~ Malus Silvestris

Фото: Віктор Кушнір

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Читати далі: