#ДіалогТУТ

«Ми живі, не переживайте, але будинок згорів»

Дякувати Богові, на багатьох українських територіях зараз значно спокійніше, ніж у перші місяці повномасштабного російського вторгнення. Біженці з Київщини, Чернігівщини та інших областей повертаються додому. І… знаходять руїни своїх розтрощених домівок — те, що залишила по собі ворожа армія. 

Така доля спіткала і протоієрея Михаїла Гречила. Одна домівка його родини — в окупації. Іншу знищено вщент. Отець Михаїл та його матушка Ксенія розповідають, як зараз живуть ті, хто втратив майже все матеріальне.

Варвара Гречило у свій День народження, на тлі будинку бабусі і дідуся в Чернігові

— Розкажіть, будь ласка, трохи про вашу родину. 

Отець Михаїл (ОМ): І дружина, і я — обоє ми з Чернігівської області, але з різних містечок. Є таке містечко Козелець, недалечко від Києва, я звідти. А дружина із містечка Ріпки — це трошки за Черніговом, ближче до Білорусі. 

Ми познайомилися в Чернігові дев’ять років тому. Я саме закінчив семінарію, викладав у духовному училищі, розумів, що треба рукополагатися, але… Я якось не квапився, хоча мені вже було 26 років. Думав: зустріну ж когось, «свою» людину. І ось дійсно, ми з майбутньою матушкою познайомились на «молодіжці», куди я приїхав, щоб презентувати книжки. 

Матушка Ксенія (МК): Я прийшла на «молодіжку» вдруге, і ми познайомились. Більше я на «молодіжку» не ходила. Прийшла, знайшла своє і більше не пішла.  

ОМ: Замовила в мене книжки, і пішло-поїхало… 

— До повномасштабної війни ви служили в Бердянську. Як ви там опинилися?

ОМ: Сокурсник запросив мене: приїжджай у Бердянськ, може, тобі тут сподобається. Я приїхав, сподобалось, так і залишився там майже на сім років. Не добув десь 2,5 місяці, у зв’язку із війною. У лютому ми виїхали, а в травні було б рівно сім років, як ми там. Жили весь цей час в орендованій квартирі, служив я у кафедральному соборі.

Родина Гречило

— Як трапилося, що ви виїхали з міста якраз перед війною?

ОМ: Мій гарний друг працює лікарем у Києві. Він надумав одружуватись і запросив нас на весілля. Ми заздалегідь взяли квитки, і 18 числа того місяця, назву якого не хочеться й говорити, виїхали — як думали, на два тижні: щоб після весілля ще побути у батьків матушки в Чернігові. 

МК: Для нас це мала б бути просто чергова відпустка, але вже зараз, коли обертаємось на той час, пригадуються якісь тривожні дзвіночки. Наприклад, перед від’їздом нас відвідав друг. І коли збирався додому, чомусь сказав не «до побачення», як зазвичай, а «прощавайте!» Так рідко кажуть. Я ще подумала: «Яке прощавайте? Дивно якось…»

Та і нетипово для нас, що ми їхали в зимовий період. За сім років ми жодного разу не приїжджали додому, в Чернігів, взимку. Було, що я з дитиною приїжджала восени, але загалом втрьох — тільки влітку. 

Батьки матушки Ксенії з онукою Варварою.
Фото мирних часів

— Усі ваші речі і документи зараз там, у Бердянську?

ОМ: Ми брали з собою найкрасивіші і найнеобхідніші речі з одягу, і небагато. 

МК: Я бачу нашу ситуацію як Промисл Божий. Бо на фоні всіх новин особиста внутрішня напруга наростала, і я забрала всі документи: паспорти, свідоцтва, медичні картки, навіть воєнний квиток чоловіка. Сама не знаю чому, так було теж вперше. Хоча не скажу, що була якась підозра, що буде війна. Ми не вірили, що таке може статися. 

Уже виходимо на потяг, оглядаю квартиру і чогось думаю собі: чого мені тут найбільше шкода залишати? Перше, за що погляд зачепився, — це наші вінчальні ікони, писані для нас спеціально. І в коридорі – Варіни книжки. У нас традиція: щороку перед Різдвом ми купували Варі книжки, обирали гарні видання – світову класику. Мені було шкода цих книжок.

— А як далі розгорталися події?

МК: Ми приїхали в Київ 19 лютого, 20-го було весілля, а 21-го ввечері ми вже були в Чернігові, у батьків. Як завжди, планували провідати друзів і родичів, ще встигли накупити подарунків у торгівельному центрі… Зустрічалися, обговорювали: буде чи не буде?.. А воно і сталося.

ОМ: В Бердянськ російські війська зайшли, якщо правильно пам’ятаю, 26 числа. Ми мали повернутися у місто 4 березня, у нас були квитки, але ми про них навіть уже й не згадали.     

МК: Я дзвонила сусідам, у яких були ключі від нашої квартири, і казала: «В нас є якісь запаси харчів, то можете заходити і брати». Ми ж бачили, що відбувалося в Чернігові: ажіотаж, люди скуповували усі харчі, залишки в магазинах, бо поставок не було. Я тоді ще не розуміла, що зовсім скоро уже Росія буде поставляти їм у Бердянськ продукти. 

ОМ: Багато близьких і просто знайомих залишилось у Бердянську, залишились близькі наші друзі, багато хто виїхав. Хтось – за кордон, хтось в інші куточки України. Хтось волонтерить, але кожен – при справі. Найприємніше, що всі нас підтримували, переживали, коли ми 26 днів були в Чернігові і потім. Нормального зв’язку довго не було, пропадав, найдовше тримався «Київстар». Друзі надсилали смс, переживали: де ви, що з вами?

Ще одним великим потрясінням для нас стало те, що в перші дні війни наша мама зламала ногу. 

— Як таке трапилося?

ОМ: Ми постійно ховалися від обстрілів у погребі, і в один із днів вона спускалася туди…

МК: …Мама за чимось пішла, і її довго не було. Тато пішов шукати — і знайшов її там, з тяжким переломом. Треба було робити операцію. Благо що ми живемо неподалік обласної лікарні і тато мав змогу її відвезти, бо були обстріли. Через два тижні волонтери привезли маму додому, бо місць в лікарні не вистачало. Зараз вона вже ходить – шкутильгає, щоправда. Пройшла реабілітацію. Сподіваємося на краще.

— Коли Чернігів був під ударами, як було із безпекою саме у вашому районі міста?

МК: У перші дні прильоти були десь поруч. Ми зразу ховалися у погребі. І перші дні війни були найважчі. Ти не розумієш, що відбувається, живеш просто на адреналіні. З кожною сиреною хапаєш дитину, купу речей… А це ж іще зима! Поки всі натягнуть одяг і спустяться у погріб… Їжу ми готували між тривогами і обстрілами. Короткі хвилини тиші треба було використати з користю: приготувати їсти, випрати одяг хоч мінімально.    

Вночі спокій був дуже відносним. Я лягала на дивані у куртці, бо знала: якщо буде тривога, то мені ще треба встигнути одягнути дитину. (На заглавному фото статті — селфі родини Гречило, зроблене якраз під час повітряної тривоги, у погребі в Чернігові — Прим. ред.)

ОМ: Щоранку, приблизно о четвертій, чекали на літак. Летить, і у нас у грудях все стискається… А вранці рано вставати, бо якраз почався Великий піст, я ходив на постові служби в храмі, що знаходиться поруч. 

МК: Коли мама зламала ногу, тоді ми перестали спускатися униз. Набридло. Було безсилля, адже сидіти по чотири години в погребі з дитиною — то, знаєте, таке собі… Варя через те прихворіла, підкашлювала. Тому ми обрали в домі найбільш безпечне місце і там пересиджували.

— А потім все ж таки поїхали в більш безпечний Ужгород, так?

МК: Так. Виїжджати я не хотіла, бо дуже переживала за батьків. Кудись транспортувати маму було важко. До того ж, ми сиділи майже в повній інформаційній ізоляції в останні дні перед від’їздом. Зв’язку майже не було, про інтернет – тільки мріяти. Знали лише, що люди виїжджають на свій страх і ризик, офіційного зеленого коридору не було. І їхати страшно, і залишатися теж. Я дочекалася, поки маму забрали з лікарні, і бачу, що вона за нас переживає. Ми зрозуміли, що нам з донечкою виїхати — краще. Тож батьки залишилися, а ми поїхали.

ОМ: Спочатку ми виїхали в Козелець, зупинилися у квартирі мого брата. Вже там нам написав мій друг, отець Кіріон, наші йому великі вітання і подяка. Він запросив нас до себе. Так ми потрапили у Свято-Воскресенський монастир в Ужгороді, де провели чотири місяці, з благословення намісника отця Марка. І це одні з найбільш спокійних місяців нашого життя! Я на Закарпатті був вперше, і це дуже гарне місце, навіть не через природу, не через гори, а через людей. Там багато дуже позитивних, відкритих, чуйних людей…

МК: Я не схиляюся до думки, що десь є тільки хороші люди, а десь погані. Але, можливо, нам у той час потрібні були саме такі, і вони нам зустрілися. Бо ми приїхали перелякані, знервовані. Перед цим майже місяць жили, не роздягаючись. А тут отримали можливість лягти нормально в ліжко, як до війни… Коли в першу нашу ніч в Ужгороді була повітряна тривога, я одразу підвелася, все необхідне зібрала і сиджу на ліжку, чекаю. Але поступово нерви трохи заспокоїлись.

ОМ: У монастирі я служив кожної неділі та у свята. З’явилося оточення, з яким ми гарно спілкувалися. Варя вперше там посповідалася у отця Савелія, діти його дуже люблять. Варі там було дуже добре.

МК: Для мене теж знайшлося заняття. Я люблю шити, хоч і не професійно. У монастирі познайомилася з талановитою матушкою Світланою, яка шиє підрясники, то я у неї вчилася, було цікаво. В мене навіть з’явилося власне робоче місце. І я до нього встигла звикнути. 

У монастирі нам було добре жити, дуже. Але разом з тим ми відчували, що вносимо якийсь дисонанс у монастирське життя своєю присутністю. Та й додому вже хотілось повернутися. 

— У ваших батьків щось сталося одразу після вашого від’їзду з міста…

МК: Так. Ми приїхали в Ужгород 27 березня, і зв’язок тоді з Черніговом був дуже поганий. А 29 березня пройшла інформація, що російські війська відходять від наших кордонів. Ми трохи видихнули, сподівалися, що моїм тепер буде спокійніше. 30-го зранку я не змогла додзвонитися ані до мами, ані до тата. Знайшла номер сусідки, а вона вже передала слухавку мамі. Перше, що я почула: «Ми живі, не переживайте, але будинок згорів». Це трапилося якраз у ніч з 29 на 30 березня, опівночі. 

— Як усе сталося?

МК: Перший приліт був – через дорогу, потрапило в будинок сусідів. Наступний — до нас. 

Будинок у моїх батьків на два входи, половина будинку – наша, половина належить сусіду, в його частині будинку жили квартиранти. На щастя, їх не було вдома, коли все сталося. А от батьки мої в момент прильоту були саме в хаті. 

Приліт був на бік сусіда. Мої батьки відчули удар і попадали на підлогу. Тато побачив, що горить сусідня частина будинку, і зрозумів, що буде далі. Через те, що зайнялося спершу там, у них був час забрати по мінімуму якісь речі, верхній одяг, «тривожний рюкзак». Але більше майже нічого, бо мама на милицях, тут хоча б самій вийти. 

Ось так 30 березня виглядав єдиний будинок, який мала у власності родина
з чотирьох дорослих та однієї дитини

Чудо, що вони живі, цілі й неушкоджені, бо йти довелося по розбитому склу, все навкруг горіло, стріляло, падало. Будинок горів і тлів довго. Хтось встиг викликати пожежників, але вони приїхали, розвернулися і поїхали назад. Можливо, через те, що якраз була повітряна тривога, можливо, тому що в місті вже не було води — це вже не має значення.

Будинок згорів повністю, як і всі речі, що в ньому були. Нічого звідти врятувати не вдалося, залишилися чорні обвуглені стіни. Потім я уже згадувала, що там, у мами, зберігалася моя весільна сукня. Я мріяла передати її доньці як символ свого жіночого щастя. Зберігалися ікони, з якими вінчалися прабатьки. А ще бабусині хустки, улюблені нарди тата, усі томи творів Іоанна Златоуста… Безліч недорогих, але насправді безцінних для нас речей. 

ОМ: Дуже шкода моїх книжок, які я збирав більше 20 років. Була у нас мрія: коли буде у нас своє житло, то ці книжки перевеземо туди… І тепер все. Залишилося дещо, що зберігалось у сараї, який дивом не зайнявся. 

— Де весь цей час мешкають ваші батьки?

ОМ: Перший час вони жили у сусідів навпроти, які їх прихистили. Коли в Чернігові стало спокійніше, виявилось, що неподалік у провулку інші сусіди готові запропонувати батькам для проживання частину свого будинку. Це зручно, бо це зовсім поруч. 

МК: Ми повернулися з Ужгорода наприкінці липня, приїхали до них і відтоді живемо разом. Батьки почали відбудовуватись. 

— Як ваша родина наважилася на такий ризик — відбудовуватись під час війни?

МК: Батьки всі в роботі. Нема часу на сумніви, та й вік дає про себе знати. Звичайно, не зрозуміло і досі, чи варто це робити, чи ні. Але кидати все — шкода. Купити і почати все з нуля ми не маємо змоги. Тож прийняли рішення відбудовуватись, поступово, з Божою поміччю і за допомогою небайдужих людей.

ОМ: Нам дуже допоміг владика Іона (Черепанов). Ще там, на Закарпатті, я попросив його виставити у Facebook нашу історію з проханням допомогти, і люди відгукнулись. Видно, що друзі владики дуже його поважають і люблять.

МК: Ми не сподівалися, що буде такий відгук на нашу історію. Допомагали різні люди, звідусюди! Близькі, далекі, родичі, сусіди, друзі, знайомі і зовсім незнайомі люди. Наприклад, один чоловік, Сергій Павлович, який живе неподалік від нас і з яким ми навіть не були знайомі, одразу після пожежі запропонував нам свою допомогу, безоплатно. Він укладає дахи. Мама розповідала, що цей Сергій Павлович зі своїм сином багатьом родинам так допомагав: лазив по дахах, латав, ремонтував, і все повністю безоплатно.

На будівництві допомагають знайомі, родичі. Але перспективи неясні. Зрозуміло лише, що до зими завершити будівництво не вийде. 

— Як взагалі визначити, чи підлягає будинок відновленню? До вас приїздила якась комісія?

МК: З комісіями складна історія. Ми чули, що мала ходити міська комісія, але не знали коли. І вони були у нас якраз у той час, коли біля будинку нікого не було. Згідно з актом, вони оцінили наші руйнування в 75%. Мовляв, стіни цілі. Але акт нам видали з помилкою, тому досі на руках у нас немає жодних документів щодо результатів оцінки.

Від держави ми поки що не отримали на відбудову ніяких компенсацій. Але платіжки за транспортування газу продовжують надходити.

—  Чи подавали ви заяву на зруйноване житло через додаток «Дія»?

МК: Батьки подавали, так. Але коли буде результат — невідомо. Поки ми лише отримували виплати від деяких міжнародних організацій та «є-підтримку», бо через втрату житла прирівнюємося до внутрішньо переміщених осіб. 

ОМ: Надія навіть не на державу – тільки на Бога і на людей, близьких і далеких. Надія, що все ж таки переможе добро, і головне в цій ситуації залишатися людьми. 

— Як ваші батьки переносять усю цю ситуацію?

МК: Мама в мене – людина віруюча, вона може це якось для себе пояснити. Зрештою, всі ми знаємо історію Іова Багатостраждального… 

Татові важче. Він не атеїст, але… Він не розуміє — за що? І це питання, на яке ми не можемо йому дати відповідь. Тато думає, якщо ти ходиш до церкви, то в тебе все має бути добре. Якщо в будинку ікони, то чому вони не не врятували цей будинок? І пояснити йому всю глибину цього випробування ми не в змозі. Я намагаюся донести до нього своє бачення ситуації. Він начебто погоджується, але бачить, що більшою мірою відбудова будинку лягає на його вже немолоді плечі. Його це страшить, пригнічує, тому йому найважче. 

Сергій Михайлович, батько матушки Ксенії,
на відбудові свого будинку в Чернігові

— Які плани на майбутнє саме у вашої родини? 

МК: Зараз далі одного дня ми планувати не можемо. Якщо ми залишимося в Чернігові, думаю, що прихисток знайдемо, родичі допоможуть. Інше питання, чи ми тут залишимось…

— Що думаєте стосовно повернення у Бердянськ?

МК: Поки місто Бердянськ не українське, повертатися ми б не хотіли. Декому, хто там залишився, наша позиція, мабуть, буде незрозуміла. Там не стріляють, у них начебто все спокійно і, можливо, не дуже віриться в те, що тут зовсім інша картина. Але посидівши під обстрілами, відчувши все це, я не готова повертатись. До того ж, і дістатися туди, через усі блокпости і «фільтрації», для нас, мабуть, неможливо.

ОМ: У нас чернігівська прописка, ми — вдома. Дуже велика подяка моєму архієрею, владиці Єфрему, що більше п’яти місяців я не на своєму місці, але на мене не накладено жодних церковних заборон. Канонічно я зараз — ще ніде, тобто в підвішеному стані в плані служіння. Зараз я пройду певне планове лікування і буду вирішувати питання: хто я? що я? де я?

МК: Мене завжди тягнуло на Чернігівщину, мріяла повернутися, але, звичайно, не таким чином. І в Бердянську залишились сім років нашого життя! Там люди, яких ми любимо… Дуже хочеться побачитись!

Прикро усвідомлювати, що дехто не розуміє нас, вважає зрадниками. Але ми не хотіли, щоб так сталося. І якщо вже наше місце не там… У нас, напевно, не вистачає мудрості, щоб зрозуміти оці Божі знаки: чому саме тоді Господь вивів нас із Бердянська? Не раніше і не пізніше, а саме тоді. Я не в змозі розпізнати, які у Бога на нас плани. Хочеться вірити, що щось хороше.       

— Стосовно віри… Як вона допомагає вам подивитись на усе, що сталося у вашій родині?

ОМ: Священники нині часто згадують богослов’я Освенціма. Після Другої світової війни богослови поставили питання: де був Бог, коли в газових камерах вмирали сотні тисяч людей? І вони прийшли до висновку, що Бог завжди з тими, хто страждає. Неважливо – де, і неважливо – в який час. Учора Бог був з одними, зараз Він з нами. Завтра Він може бути з іншим народом… Не знаходите жодної аналогії з трагедією, що відбувається сьогодні?

А нам найголовніше – не втрачати свою людяність у будь-якій ситуації. Не втрачати надію і віру в те, що Бог нас любить, і все, що відбувається, — це для нашого спасіння. Що все це так чи інакше виведе нас на щось краще. 

У книзі о. А. Шмемана про когось сказано: “He saw far”. Нам треба сьогодні дивитися далеко… Найортодоксальніші євреї дотримуються версії, що саме завдяки трагедії Голокосту після Другої світової війни з’явилася держава Ізраїль. На початку ХХ століття євреї чудово асимілювалися в Європі, перестали й думати про Землю Обітовану, почали зливатися з європейськими націями… І ось у євреїв нарешті з’явилася своя країна. Тобто Бог, напевно, винагородив їх тим, чого вони жадали цілих дві тисячі років. 

Може, Господь через деякий час і нашій країні, і кожному з нас дасть те, на що ми зараз навіть не розраховуємо. Це буде такий подарунок, що ми скажемо: «Ого, нічого собі! Ми навіть і мріяти не могли про таке!»

Отець Михаїл, матушка Ксенія та маленька Варвара Гречило. Фото мирних часів.

Фото: особистий архів родини Гречило 

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Читати далі: