#ДавайтеОбсуждать

УПЦ та ПЦУ: діалог чи початок розмови?

Зустріч представників духовенства УПЦ та ПЦУ 5 липня 2022 року у Софії Київській викликала в церковному середовищі здебільшого негативну реакцію. Офіційні речники УПЦ заявили, що на участь у зібранні священнослужителі не мали благословення священноначалля, і для багатьох це стало основним аргументом «проти».

Щодо діалогу з ПЦУ — ще 27 травня 2022 року Собор Української Православної Церкви у своїй Постанові в окремому пункті №9 висловився, що навіть у кризових обставинах поглиблення непорозуміння в українському православ’ї та фізичного протистояння «не втрачає сподівання на відновлення діалогу» і вказує на три передумови для того, щоб діалог відбувся. Одна з них — «припинити силові захоплення храмів та примусове переведення парафій Української Православної Церкви».

І немовби у відповідь на це 15 липня 2022 року очільники ПЦУ у «Заяві щодо перешкоджання релігійним громадам у виході з-під влади Московського патріархату» не лише не засудили факти агресії й насильницьких захоплень парафій УПЦ, а й назвали такі випадки «цілком зрозумілим бажанням православних вірних в Україні повністю і остаточно порвати з РПЦ».

Складається враження, ніби діалог Православних Церков в Україні потрібен тільки невеличкій групі духовенства та, можливо, ще державі — адже у зустрічі в Софії Київській взяли участь міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко і голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Олена Богдан.

Так це чи ні, й які існують підводні течії у процесі перемовин, ми обговорюємо з учасником ініціативної групи протоієреєм Іоанном Троньком.

— Отче, маємо такий факт: люди пішли на діалог. Здавалося б, це повністю позитивна ініціатива. Підсумковий документ — «Декларація порозуміння УПЦ та ПЦУ», — цілком виважений текст, укладений у дусі християнської любові та взаємоповаги. Чому, на вашу думку, по факту ми бачимо категоричне несприйняття конкретно цієї події?

— Зауважте, Церкву називають Боголюдським організмом, і в її земній частині ми навряд чи можемо сподіватися на якусь абсолютну гармонію. Тому людський фактор — це «наше все». І УПЦ, і ПЦУ не є якимсь однорідним середовищем, однодумним та одностайним. Присутні різні думки, різне ставлення, різне сприйняття.

Знаєте, я декілька разів прискіпливо перечитав «Декларацію порозуміння УПЦ та ПЦУ» з намаганням вчепитися бодай до якогось пункту, але в мене не вийшло. Як і у вас, до речі.

Наприклад, там є чудові слова: «Зазначаємо, що в міжконфесійних стосунках у сучасності вбачаємо єдність поглядів… у необхідності відходу від вузькокорпоративних інтересів у міжправославному діалозі». Це дуже важлива, концептуальна річ. Адже люди зібралися, подивилися в очі одне одному, і перше, з чого почали говорити, — це з запитання, чи ми взагалі Церква? Тому що якщо ми — Церква, якщо ми — християни, то наратив цього зібрання має бути таким: як зберегти православ’я в Україні та не втратити головного — Євангельського християнства. Особисто для мене це — найважливіше, і Декларація свідчить, що щирими переживаннями з цього приводу керувалися обидві сторони.

Від Української Православної Церкви учасниками цієї неформальної зустрічі стали священники, які від самого початку подій 24 лютого 2022 року гостро реагували на все, що відбувалося довкола УПЦ. Саме вони писали неодноразові звернення до Блаженнішого Митрополита Онуфрія (і він усі прочитав, про що окремо наголосив на Соборі УПЦ 27 травня 2022 року), до громадськості, навіть до патріарха московського — з проханням змінити своє ставлення й засудити військову агресію Російської Федерації проти України.

Я теж належу до цих людей, хоча й на зустрічі 5 липня присутнім не був, і можу сказати, що керувалися ми не політичними чи кон’юнктурними міркуваннями, а тільки любов’ю до Церкви. Відчуваючи величезний біль від усього, що відбувається, ми щосили прагнемо зрозуміти, відчути, що ще можемо зробити, аби допомогти нашій пастві, нашим парафіям.

Тому головне завдання неформальної зустрічі в Софії Київській — це пошук. Це не початок об’єднання чи якогось «екуменічного руху», як висловився про неї один український архієрей. Це початок розмови.

Адже коли людина хоче щось змінити в своєму житті, вона сама повинна змінитися. І про це так багато пишуть апостоли — наприклад, апостол Петро, застерігаючи християн проти подвійних стандартів (див. 1 Пет. 13-25). Апостол Павло у посланні до Тита говорить, що не вийде залишатися в гріховному світі й бути християнином: треба змінювати своє життя. І запорукою цієї зміни якраз є покаяння — переміна ума.

Можна сказати, що початок справжнього християнського каяття звучить як «хочу захотіти». А в нашому випадку, напевне, — «хочу захотіти захотіти». Ми з таким зворушенням прочитуємо в «Слові огласительному святителя Іоанна Златоустого у святу і велику неділю Пасхи», що Господь «і справи приймає, і намір вітає». У молитві шостого часу на літургії читаємо: «Любов’ю Твоєю, Господи, уязви серця наші». Просимо буквально — Господи, достань нас, витягни нас, почни з нами щось робити, бо ми настільки вражені, скривджені гріхом, що не знаємо, з чого розпочинати.

І як для щирого каяття потрібне, насамперед, бажання змінитися, так і примирення потребує цього — щоб розмова принаймні почалася.

До речі, з боку ПЦУ на зустрічі в Софії Київській були присутні саме ті священники, які свого часу, 2018 року, пішли з УПЦ. Тобто це люди, які не можуть без болю дивитися на все, що відбувається з нашими Церквами. Бо і в середині ПЦУ є свої течії з різним ставленням. Є, як їх називають, «коршуни війни», а є миротворці, з якими можна спілкуватися.

Так, можна сказати, що це ненормально, що в середовищі християн має панувати любов. Але ми — люди, і потрібен час, аби еволюційно щось усвідомити, до чогось прийти.

— Щодо коршунів… Знаєте, важко уявити, як шукати порозуміння з тими, хто не гребує силовими методами захоплення храмів та насильницьким переведенням парафій у свою юрисдикцію. Якщо бажання діалогу є, тоді навіщо вони це роблять?

— Давайте будемо чесними. Як я вже зазначав, не можна не брати до уваги людський фактор. Нещодавно наші луганські архієреї зустрілися спочатку з представниками влади окупантів, а потім поїхали в Москву до патріарха Кирила, того самого, який благословив криваве вбивство нашого народу. Чинився на них тиск? — Безумовно. Чи можемо ми їх засуджувати? Якщо хтось бажає, нехай це робить, але скажу, що хто не був в окупації, нехай не засуджує тих, хто в окупації.

І декому на Заході України дуже хотілося б якнайшвидше знайти — не на передовій, а в тилу — близького і зручного «ворога», який не може дати відсіч чи відповісти на твої насильницькі дії. Ось такі «диванні війська» й тиснуть на священників ПЦУ, які в контексті війни відчувають переведення всіх православних храмів нашої Церкви до ПЦУ ледь не своєю місією. Щоб і згадки не було про так званий «московський патріархат». Але, я переконаний, не всі священники ПЦУ поділяють думку своїх колег.

Тим більше, не всі парафії на Заході України піддаються закликам про перехід в іншу юрисдикцію. Ми бачимо, що там, де є потужна парафія, їй вдається відстоювати і свою приналежність до УПЦ, і власні кордони себе як родини. Тому що для них втручання в їхнє життя — ніщо інше, як рейдерська атака.

До речі, Олена Богдан, голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, колись розповідала, як зазвичай усе відбувається. Храм захоплюють, вішають замки, і молитва припиняється. Бо територіальна громада пішла проти релігійної громади. 

І це є помилкою нашого суспільства — ось це небажання побачити за підбуреннями до захоплень храмів технологію, яка вигідна саме окупанту. Тому ми маємо аналізувати такі випадки, робити їм розголос і постійно доносити до суспільства думку про необхідність діалогу на засадах взаємоповаги — не знецінювати християнську ідентичність будь-якої конфесії, громади чи родини. 

Тим більше що зараз держава до цього ставиться відповідальніше, ніж раніше, й намагається на місцях протидіяти захопленням, бо вони точно не призводять до єднання українського народу.

Зрозуміло, але на зустрічі в Софії Київській вочевидь не йшлося про об’єднання чи якісь конкретні кроки. Просто, як ви кажете, було покладено початок розмови. Чому навіть це сприймається настільки гостро й критично?

— Ми могли б сказати, що це хвороба візантійсько-московського православ’я — неможливість говорити в діалозі, дослуховуватися до думки іншої сторони. Митрополит Антоній Сурозький зазначав, що справжній діалог — це не коли одна людина говорить, а інша в цей час думає, що відповісти, а коли ти по-справжньому намагаєшся почути співбесідника, проявляєш до нього емпатію. Той самий владика Антоній наголошував, що не існує жодної схожої зустрічі на планеті, кожна — ексклюзивна, неповторна, і до кожного на твоєму шляху слід ставитися з величезною відповідальністю, як до того, кого послав тобі Промисел Божий.

Тому коли людина говорить, рефлексує, висловлює якісь свої побоювання, можливо, свій біль, а ми в цей час не вслуховуємось і не відчуваємо, чого вона від нас прагне, то діалогу нема. І, на жаль, досвід показує, що будь-яке зіткнення з московським православ’ям, з патріархією — це часто безапеляційний тон. Та сторона говорить як така, що має владу й силу, і намагається вирішувати питання своїм авторитетом, який вона сама ж і проголошує.

Ми маємо зараз про це говорити й аналізувати, тому що перед нами стоїть мета: відродити в українському православ’ї євангельське ставлення одне до одного. Відійти, ще раз повторю, від візантійсько-московської моделі.

Є й ще одна проблема. Люди, що належать до пост-радянського суспільства, не можуть спокійно та виважено ставитися до інакшої думки, до природної ментальної інакшості інших. І гостре сприйняття можливості діалогу якраз свідчить, що люди не звільнилися від цієї проблеми, не зцілилися як християни.

Іноземці весь час зауважують, що в нашому суспільстві значно збільшений градус агресії. І Церква не уникла цієї хвороби — небажання слухати одне одного. Ми не хочемо почути, і тим більше не готові жити поруч із людиною, яка має іншу думку. І критичного ставлення до природи цього явища в більшості церковної спільноти немає. Тому ми не прагнемо діалогу — причому це стосується будь-якої з сторін.

Так, нашу Українську Православну Церкву продовжують усіляко демонізувати. Не хочуть припинити називати її «московським патріархатом» — хоча жодного відношення до МП ми вже не маємо. Залишилися деякі священники, парафії та окремі люди, які хочуть поминати за богослужінням московського патріарха, і, мабуть, вони хотіли б вважатися Російською Православною Церквою в Україні. Але більшість прийняли Постанову Собору УПЦ від 27 травня 2022 року, щиро підтримали відокремлення від МП, припинили поминання патріарха Кирила й висловили підтримку своєму Предстоятелю Блаженнішому Митрополиту Онуфрію.

І однак нас продовжують називати МП, а значна частина громадян України переконана, що ми є «п’ятою колоною», якісь небезпечні, нещирі люди, які продовжують чекати окупанта. Це, звісно, абсолютно не відповідає дійсності. Скільки наших парафіян зараз на фронті, а в наших храмах лунає палка молитва про перемогу українського війська. Ми взагалі не відчуваємо себе якимись чужинцями — ми тут, на своїй землі.

З огляду на це постає чимало запитань. Куди рухатися далі? Як розрізнити, де правда, а де брехня? Як відчути, чи ти сам не помиляєшся?

Колись ігуменя одного з монастирів на Київщині порадила мені подивитися на власне життя очима відповідальності. Чого очікує від кожного з нас Господь? Про що Він запитає нас, якщо просто зараз покличе на Свій суд? Адже саме під час війни, коли кожної хвилини щось може «прилетіти», християнин повинен усвідомлювати і виявляти певну готовність дати Богові відповідь за все своє життя. 

Наприклад, мене, як настоятеля київського храму, Господь обов’язково спитає про мою паству — що я зробив для людей.

І якщо місія поділяється на внутрішню та зовнішню, то бажання будь-якого пастиря — зробити все можливе для спасіння своїх парафіян, тих, кого Господь послав, навернув до цієї парафії. Однак навколо є чимало людей, і ми не можемо колючим дротом від них відгородитися — мовляв, ось мої чудові парафіяни, моя зона комфорту і я хочу тут залишатися. Ні. Це якраз буде токсична «зона комфорту», яка руйнуватиме нас ізсередини. Господь потім спитає — а як ви прийняли тих, хто стукав у двері вашої парафії і кому ви не захотіли відкрити, на чий запит ви не захотіли відгукнутися?

Пам’ятаєте, як під час таїнства вінчання священник молиться про подружжя: «Даруй їм, Господи, все необхідне — да преподают (церковнослов’янською) и требующим». Тобто, щоб могли допомагати нужденним. У цьому сенсі в нас, Української Православної Церкви, є величезне духовне багатство, яке ми привласнили і майже відмовилися від зовнішньої місії.

Так, кажуть, нібито нецерковні люди самі не хочуть чути про Христа. Мовляв, стільки довкола стоїть храмів — будь-хто, якщо підніме очі, побачить купол, і це вже є проповідь, а далі хай сам вирішує. Скажу, що це просто виправдовування. Красиві, літературні. Тоді як насправді в нас зникла активна церковна місія. І зараз, під час війни, ми, пастирі Української Православної Церкви, усвідомили, що ми не змогли як слід співчувати стражданням нашого народу.

У скількох храмах є об’яви про молитву за спочилих воїнів? Чи багато парафій завели собі окремий журнал для поминання за здоров’я військових — мешканців мікрорайону — та за упокій тих, хто загинув? Як часто зустрічаємося ми, скажімо, в церквах Києва, щоб помолитися за полонених? Чи за жінок з дітьми, які виїхали закордон? Чи тих, хто був примусово вивезений на схід, до Росії? На жаль, пастирської опіки про свій народ під час війни у нас, в УПЦ, належним чином не відбувається.

— Тоді слід згадати й 2014 рік, адже вже тоді в багатьох із нас не було належної уваги до страждань мешканців окупованих територій…

— До речі, не тільки за Донбас нам не було боляче.

Колись я був у Грузії й запитав у тамтешнього єпископа, як вони змогли пробачити росіян після того, як труни з синами Грузії почали повертатися в Сванетію. І мені відповіли: «У нас дуже мудрий патріарх — монах, аскет, — який сказав, що треба любити всіх і ворогів теж. У нас дуже древня Церква і країна з надзвичайно багатою культурною спадщиною, і якщо ми не зможемо простити й почати любити всіх, ми не зможемо рухатися далі».

Я тоді помітив, що на всі мої розпитування на мене дивилися таким втомленим поглядом… Відчувалася душевна, емоційна виснаженість грузинів — вони просто не мали сил говорити про війну. І тільки коли війна почалася в нас, я зрозумів, що вони не вірили у співчуття, оскільки не дочекалися його ні від кого: не тільки від країни-загарбника, а й з нашого боку теж. Хоча ми, начебто, й були дружньою до них країною.

Те ж саме з Придністров’ям. З Чечнею. Давайте говорити відверто — хто з нас досліджував історію першої чи другої чеченських воєн? Правда ж, усе також «було неоднозначно»? Багато хто з нас у ті роки дивився російське телебачення і робив висновки саме з його репортажів. І коли розпочалася війна в 2014-му, який відсоток українського суспільства зміг відгукнутися на неї, відчути страждання наших співвітчизників? Цього не відбулося, і в цьому треба зараз каятися. Визнавати, що, так, ми не захотіли розділити біль мешканців Сходу України і тих воїнів, що захищали тоді кордони нашої держави. 

Давайте сміливо про це говорити: ми зараз тільки розпочинаємо пошук каяття.

Справжнє перезавантаження пострадянського суспільства і церковної спільноти може розпочатися тільки з правильного сприйняття подвигу новомучеників та сповідників ХХ століття — усіх тих, хто загинув від більшовицької безбожної влади. Чи є з нашого боку глибоке усвідомлення подвигу не тільки тих, хто загинув за віру, а й усіх українців в усіх регіонах України? Чи всі громадяни розуміють, що свого часу вони так чи інакше були причетні до цього через своїх родичів?

Тому я й кажу, що нам треба говорити про початок справжнього відродження в Україні православної, християнської віри, про необхідність відриву від ментального візантійсько-московського православ’я. І працювати над цим мають всі українські церковні юрисдикції.

І для початку розмови між УПЦ та ПЦУ ми маємо розуміти, що нас стільки всього розділює й заважає діалогу, що треба набратися терпіння. При цьому варто постійно самим собі й одне одному нагадувати про необхідність спиратися на християнські чесноти у погляді на все, що з нами зараз відбувається: на війну, перемогу та подальшу єдність українського православ’я. Будемо принаймні прагнути до діалогу, бо вже прекрасно зрозуміло, кому є вигідною мова ворожнечі й розділення — тим, хто хотів би стерти з лиця землі нашу рідну Україну.

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Читати далі: