#ДіалогТУТ

«Я за 20 років священства не бачив такої молитви»

«Коли почалася війна, важко було на душі й на серці. У нас у селі стояли хлопці з ЗСУ. Ми з прихожанами подумали: “Та що ж ми будемо сидіти!ˮ і почали з самого простенького — вивезли захисникам гарячий чай. Потім в їдальні почали готувати їжу для бійців і хлопців наших, які стояли на блокпостах при виїзді в селі. Ми робили і вареники, і голубці. Такий був перший крок помочі нашим військовим…»

Протоієрей Сергій Нечипорук, настоятель храму в ім’я великомученика Пантелеїмона в селі Нові Безрадичі на Київщині, від початку війни допомагає нашим захисникам як волонтер і капелан. Збирає необхідні для військових речі й сам відвозить усе в місця найзапекліших боїв.

А ще він уже декілька років ходить пішки від Кам’янця-Подільського до Почаєва у щорічному хресному ході й каже, що коли не лишається сил іти, треба посилено молитися. Кожен крок — молитва. І Бог помагає, і ти доходиш до обителі Божої Матері.

Так само і в нас зараз. Здається, немає сил триматись — через жорстоку й виснажливу війну. Але віримо, що, як ті хрестоходці, кожен крок з молитвою, ми подолаємо цей шлях.

Протоієрей Сергій Нечипорук під час одного з виїздів у зону бойових дій

«Пекло тут у вас, а не гаряче…»

— Одного разу зібрав нас благочинний і сказав: «Давайте купимо автомобіль для ЗСУ». Тим більше наших хлопців багато на війні — з нашого села двоє, з Обухівського благочиння, і знайомі безпосередньо на передовій. Запитали, що потрібно. І перший автомобіль купили від благочиння, це був повнопривідний джип. Дуже були хлопці задоволені.

Пізніше купили автомобіль від нашої парафії. Я кинув клич: «Давайте будемо далі допомагати» (адже автомобіль на війні — це розхідний матеріал; сьогодні є, а потім приліт десь поруч, чи пряме влучання і того автомобіля немає), і від нашого храму придбали спочатку одне авто, потім друге. Бачимо, що не тільки джип потрібен чи бус для евакуації, а й щось маленьке, в штаб переїхати чи по воду, чи ще якісь моменти вирішить. Один прихожанин за символічну суму віддав нам свого форда «крапельку» для хлопців.

— Просто парафіяни в селі скинулися й купили декілька авто?

— Звісно, самі люди таку суму не зберуть. Це треба йти і стукатися всюди. Просиш, дзвониш знайомим бізнесменам. Собі би не попросив, а для такої хорошої справи, яка зараз необхідна, давайте будемо жертвувати. І так хтось на картку скинув тисячу-дві, хто так привіз, хто пару доларів віддав, і потихеньку зібрали необхідну суму.

Парафіяни Пантелеімонівської церкви у Нових Безрадичах під час освячення придбаних для ЗСУ двох авто

А потім поїхав до хлопців на передову раз, другий. На Бахмутський напрямок. Були в самому Бахмуті, коли ще першого джипа переганяли. Через три дні туди вже доїхати неможливо було, йшли інтенсивні бойові дії.

Бував я і на херсонському напрямку, проїхалися по крайніх точках, роздавали продукти. Завезли в Курахове два тепловізори. Перед тим питав у хлопців, вони відмовлялися: «Батюшка, в нас є, віддайте куди треба». Ми віддали. Ще тиждень не пройшов, дзвонять: «Нас накрило, потріпало, і тепловізори пропали». Знову дали клич, і слава Богу, знайшлися прихожани, відгукнулися. Завезли нашим хлопцям ще два тепловізори. Загалом від нашого приходу ми передали на передову п’ять тепловізорів.

— Не страшно їхати в зону бойових дій? 

— Я служив в армії, в західній групі військ у Німеччині, в мене є військовий стаж. Воно, може, й страшно, але розумію, що треба. Навіть тільки згадую це все — серце в грудях стискається. Але ж там хлопці чекають!

Та й як передати відчуття зустрічі з ними — коли ти їх обіймаєш, коли щось для них привозиш з дому. Якесь слово… Вони це все дуже цінують.

Бо там пекло. Якось пролунав такий гучний вибух, я вже й не знав, що коїться. Виявилось, наші хаймарси збили ворожу ракету. Це просто був вихід снарядів, не приліт. Але навіть бійці голови поприкривали.

Тож як би не було лячно, проте розумію, що потрібно.

Гуманітарний вантаж для ЗСУ

Колись привезли бійцям продукти. Мінеральної води накупили, бо від солодкої може бути недобре. Хлопці підходять: «Батюшка, а немає пляшечки солодкої води? Так хочеться хоч стаканчик…» І добре, що якась упаковка випадково знайшлась.

Цукерки, пиріжки домашні — це для них таке радісне. Розібрали й відразу пригощають: «Може, вам кави зробити?» Кажу: «Ви тут добре живете, в вас кава на передовій!» Навіть вафельками нас пригощали, морпіхи наші. А там кілометрів за 5-7 напряму вже лінія зіткнення.

А колись, як їздили на Бахмут, під’їжджаємо, а нам говорять: «Бігом під дерева». Заїхали, побачили своїх хлопців, обнялися. Питаю: «А де ви тут спите?» Показують ямку — як гроб викопаний, тільки що неглибокий, сантиметрів 80 десь, до метра. Там лежить каремат, іще щось. Ось у таких вони були умовах.

— Як бійці ставляться до того, що ви священник?

— Я не завжди вдягаю священницьке вбрання чи підрясник. Бо було таке, що треба швидко приїхати. Але до священника відношення нормальне. Буває, якісь питання ставлять життєві. Про те, якого ми патріархату, на передовій не питають. Один раз тільки хлопчинка вийшов до нас, бачить, що священики: «А звідки ви, з якого патріархату — московського чи як?» Я відповідаю: «Московського вже немає, в нас Українська Православна Церква на чолі з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм». І він каже: «Батюшка, благословіть».

Під час передачі гуманітарного вантажу для ЗСУ

У мене посвідчення капелана. Без нього навряд чи можна проїхати на передову, бо цивільну людину, навіть волонтера, можуть не пропустити. А якщо є посвідчення військового, на блокпостах дозволять проїхати.

Питаю одного разу: «Хлопці, а ви тут хоч трошечки молитесь?» «Батюшка, — кажуть, — тут усі моляться. Особливо як іде приліт…» У них такий жаргон, я навіть його вам не передам, але я жодного разу їм не зробив зауваження. Там дуже важко психологічно. Є фотографія, де я, наш благочинний і хлопець з сусіднього села, Саня. Тиждень проходить, Саня загинув. Ще тиждень минув — інший товариш, Анатолій, теж загинув. Звичайно, дуже важко на це все дивитись. Але так воно є, що ми зробимо. Це війна. Дуже жорстока.

У Бахмуті хлопці зробили собі місце відпочинку в підвалі. «Прильоти» кожні дві хвилини, а потім вибухи. Мені здавалося, що це десь поруч, а кажуть, ні, далеко. І військовий один питає в мене: «Батюшка, за що ми тут воюємо? Ця земля нас навіть не приймає. Така тверда, що не можу окопа викопати — ані лопата, ані кірка її не бере. А місцеві наших хлопців не люблять, упереджені через російську пропаганду». Однак якщо ЗСУ там не будуть стояти, ворог перейде в наступ.

— І що ви хлопцям на таке кажете?

— А що будеш казати? Як він прийшов із бою, а його товариша вже немає… Що тут скажеш, краще вислухати. І відповідати, коли запитує, ніж щось своє нав’язувати.

— Про що бійці на передовій розмовляють? Чому радіють, через що сумують?

— Якось довелося ночувати з морпіхами, бо ми не могли їхати далі через серйозні бої. Ну й розказували вони, звідки хто родом, чи жонатий. Радіють, якщо вдома дівчина чекає. До одного дівчина приїхала навіть на передову — волонтери допомогли. Це був найбільший подарунок.

Під час передачі гуманітарного вантажу для ЗСУ

Усі бажають скоріше повернутися додому, бо виснажені дуже. Питаюся в них: «А як там удома?» «Та Бог його знає!» — зателефонувати не завжди виходить, бо неможна телефони включати, інакше їх побачать у мережі й накриють. Аби зв’язатися з близькими, доводиться відходити з позиції по одному. 

Усі хлопці тримаються по-бойовому, налаштовані на перемогу. Хоча зрозуміло, що це не так просто і не так скоро.

«Якби не молитва, — кажуть, — не знаємо, що було би з нами. У нас тут дуже гаряче». А я дивлюсь на їхні обличчя й думаю: «Пекло тут у вас, а не гаряче…»

«Я ж можу і не дійти!»

— Було таке, позиції крило «Градами» і хлопчисько з окопу вискочив, а буквально за кілька секунд туди влучив снаряд. Та в житті він би з того окопу не виліз, але ж щось його витягнуло. Мабуть, сам янгол-охоронець підказав йому піднятися.

І питання мови на передовій не актуальне. Розмовляють українською, російською, один хлопець навіть білоруською спілкувався. Усі там як одна сім’я. Це тут колаборанти починають ділити людей. 

— Той поділ аж надто кидається в очі. Чого вартий тільки скандал із традиційним хресним ходом до Почаївської Лаври, коли хрестоходці стикнулися з такою ненавистю своїх же, українців. Ми неначе повернулися знову в радянські часи.

— Моя матушка вже п’ять років ходить. А я чотири. Сестра моя, матушка Надія, вісім років ходила.

Моя матушка як прийшла вперше з хресної ходи, сказала: «Батюшка, я знаю, ти як підеш раз, більше не залишиш того. Я вже піду однозначно на другий рік». А я сміюся: «Я ж можу і не дійти!» Не було впевненості, що таку відстань зможу подолати. Буває, до магазину 500 метрів, і то — сів на скутера і приїхав, бо не хочеться пішки.

І таке в мене було вагання, йти чи не йти. Але Матінка Божа любить нас, обов’язково допоможе. Так важко було на душі, я й кажу: «Ну, йдемо». І тільки в самому процесі хресної ходи розумієш, чому пішов і для чого.

Коли цього року вирушали з дому, ми не думали, що цей хресний хід такий буде. Я взяв благословення у нашого вікарного архієрея. Кажу: «Владико, хочу йти на хресну ходу, але зараз вже без вашого благословення не можу». Дуже велику силу має молитва владики і благословення. Перший раз я йшов без благословення і не можу передати, наскільки було важко. Другий раз узяв благословення, попросив помолитися за мене. І з молитвою соборною, з благословенням було зовсім по-іншому. 

Хресний хід. Трапеза паломника

Перший раз ішов — там друга побачив, тут із кимось познайомився. Десь якісь бесіди ведеш, щось розпитуєш, хто, звідки, куди, як. І виявилося, що дійти до першого привалу просто неможливо.

Є таке село Зайчики, владика Сергій Тернопольський нас там зустрічав. Потрапезничали, і з’ясувалося, що ікони з хрестом пішли далі, але ж ми намагалися триматися неподалік від них. Треба було пройти чотири кілометри, аби їх наздогнати.

Я вже хотів свого рюкзака викинути! Просто сісти на рові — настільки не було сил іти далі. Але тебе наздоганяють інші, ти піднімаєшся, вже голову опустив, говорити ні з ким не хочеться, і тільки читаєш молитву: «Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мя, грішного». Так, дивишся під ноги, крок-молитва, крок-молитва, і сили потроху з’являються.

Пройшли зо два кілометри, повертаю голову — чоловік 50 нас таких зібралося, які не можуть іти. І всі моляться Ісусовою молитвою. Коли бачимо: ікони, хрест — ми їх наздогнали! А молитва в нас іде така, що я вам не можу передати. За 20 років священства, мабуть, не було ще в моєму житті такої молитви. І хочеться йти далі.

Уже в наступних хресних ходах на привалі, звичайно, можна про щось поговорити, щось згадати, посміятися, бо там збирається своя духовна компанія. Але тільки-но піднялися, рушили з місця хрести, ікони, підняли хрест, як усі тихенько починають молитися і рівно стільки, скільки йдемо. Ніяких бесід.

От тоді розумієш, наскільки Господь тебе укріплює. Наскільки ти немощний, але якщо йдеш з Богом, з молитвою до Божої Матері — а там співаються дуже багато молитов, то Господь не оставляє, Божа Матір підтримує й дає сили все подолати. Там такі дива кояться, які можна тільки в хресній ході побачити.

— А що складного в тому, щоб іти хресною ходою?

— Я пройшов перший раз і зрозумів, що саме треба зробити, аби йти з меншим стражданням. Ми в авто беремо запас води, брезентовий душ і туалет. Автівка з речами їде за нами — чи водія наймаємо, чи мій син за руль сідав. Без цього в дорозі дуже важко. Особливо для дівчат і жінок, які цілий день ідуть в пилюці, в грязюці.

Подекуди йдемо по асфальту, подекуди через поле. А є такі місця, де завжди болото — хто взуття там залишив, хто сам упав. Колись матушка моя йшла, і злива застала їх у тому болоті. Як важко було там проходити! А матері, які з візочками йшли? Всі один одному помагали, рубали в лісі жердини, ставили ті коляски з дітьми на жердини й чоловіки вчотирьох так переносили. Перенесли — і назад, допомагати наступним.

Цього року йшло близько 8 000 вірян, в минулі роки, як був коронавірус, майже 50 000. А коли я перший раз ішов, то понад 70 000 людей! І уявіть, як проходить через поле така кількість, що там робиться під ногами. Те болото до одягу приклеюється так, що не відірвеш, хіба що разом із тканиною. Тільки з Божою поміччю можна це перенести.

Готуватися до цього треба перш за все молитовно. Якщо ти готовий іти й молитися, то пройдеш. Навіть коли будуть мозолі на ногах.

На привалі зупиняємось. Розкладаємося, ставимо намети. Є жіночки, які просто неба ночують, тільки клейонкою, якщо дощ, вкриваються. Таке вони собі взяли правило.

Просушуємо, готуємо місця для наметів для тих, хто прийде потім, щоб люди не шукали місце в темряві. Ну і похідний душ влаштовуємо, бо дуже важливо помитися, навіть холодною водою. А тоді впав, три години поспав і можеш іти далі.

Цього року був найбільший перехід, бо ці місцеві колаборанти, вороги України, не пускали нас по селах там, де мав бути привал. Батюшка просить дозволити пройти, а вийшло десять бугаїв і парочка жінок, стоять і кричать: «Не пустимо!» Ми б навіть не відчули, що там хтось стоїть, відпихнули б і спокійно пройшли собі. Але ж ми йдемо не для того. Ми йдемо, аби любов сіяти поміж людей.

Вони кричать, а ми встали навколішки, співаємо «Христос Воскресе», молитви читаємо. Приїхала поліція, щось їм говорить, а ті вперлися: «Всьо, не пустимо». Ми вирішили обійти те село. В іншому місці вибігають, знов кричать. Знов обходили.

Раніше було розподілено так, щоб проходити за день не більше, ніж 35 кілометрів. У три години ранку виходимо, десь о шостій привал. Уже знали, де нас приймають — люди везуть туди гарячий чай, бутерброди. Потім молебень якийсь, і пішли далі. Сніданок о дев’ятій. Знову місцеві нас зустрічають, привозять усе пісненьке, бо якраз піст. Пообідали, півтори години привал і далі пішли. Так усі дні розподілені.

Таким чином у перший день проходили 20 кілометрів, потім 30 і більше, а ближче до Почаєва дистанція зменшувалася. На Божій горі — останній привал перед Почаєвом, де ми всі готуємось, перевдягаємося. Лишається 12 чи 15 кілометрів.

Цього разу переходи були дуже великі, без нормального відпочинку. Та церква перейшла в ПЦУ, й та, а там взагалі не пускають. Один такий перехід нараховував близько 45 кілометрів! Це дуже важко. Але з Божою поміччю пройшли. 

А як тим діткам маленьким у візочках? Є такі, яким по 1,5 місяці, чи до двох рочків, або п’ятеро дітей в сім’ї. І батько з матір’ю молоді йдуть з тими діточками. Наскільки їм важко! По полях така пилюка, що не можна дихати, 38 градусів температура повітря… Подивишся на це — Господи, який Ти милосердний, і сили десь беруться.

Ішла коло мене дівчинка, рочків п’яти. Її мама прив’язала до візочка вузлика і сказала за нього триматися. В одному місці на шляху було розсипане каміння, і це бідненьке дитятко йде, та ще й під горбочок. Я до неї: «Доця, давай я тобі поможу!» А вона так ручкою — ні, я сама, я сама. Камінці такі, що мені ноги викручують, а воно в тих шльопанчиках… Хіба Господь не стелить їй пухом ту дорогу? Тільки з вірою можна все це зрозуміти. 

Маленька паломниця

Іншій дівчинці кажу: «Доченько, ти, певно, п’ятий раз ідеш, бо так усе знаєш і співаєш усі молитвочки». Вона відповідає: «Батюшка, якщо не вважати того разу, який я йшла у мами в животику, то вже тринадцятий раз…» Це яка повинна бути віра! В мене такої немає.

Яка повинна бути в мами віра, що Господь їх з діточками не оставить, і Матінка Божа проведе і вони пройдуть стільки кілометрів! Я дякую Богові, що є такі віруючі.

Був іще один чоловік, Миколай. Він на візочку їздив і сказав Божій Матері: «Матінко Божа, якщо Ти мені поможеш, що я встану на свої ножки, то буду всі хресні ходи ходити босим». І десь 10 хресних ходів він ішов босий.

У цьому хресному ходу я бачив, як один хлопчисько йшов босим від Чернівців. Але це дуже великий подвиг, я не знаю, як його можна витримати. Бо в мене таке було, що підошва сплавилася на розпеченому від сонця асфальті. Але Господь управив, одразу знайшлися мені кросівки, ще й такі зручні, що тепер у хресний хід тільки в них ходжу, вони не натирають і нема мозолів від них. Так милість Божа управила.

Одна жіночка, Ірина, приїхала з Італії. У неї подружка захворіла на рак. І Ірина вирішила пройти за подругу хресний хід. Бідненька, такі в неї ножки були стерті, в мозолях, у крові, всі перемотані. Але вона помаленьку йшла, і пройшла хресний хід, а подружка зцілилася. Однак подруга не повірила, не навернулася до Бога, зато Ірина в подяку Божій Матері вирішила залишити мир і прийняла іночество. Ми з нею на хресній ході три рази зустрічалися. 

— Чому наші люди здавна вважали, що саме в важкі часи епідемій чи воєн потрібні такі подвиги, як хресна хода?

— Якщо не будемо ходити, не будемо молитись — а на хресній ході особлива молитва, біси розсипаються, тікають від неї по всіх місцях, — то та хвороба нас ніколи не залишить, і війна не скінчиться. Вдома встав, помолився — це ще не молитва. А на хресній ході йде одне тіло, зібране з тисяч людей. І там якщо в когось молитва буде слабенька, всі інші зроблять її богоугодною.

Я вірю, що тільки проявом своєї жертовності можна в Бога вимолити і мир, і здоров’я. Якщо не буде молитви, то не буде перемоги, не буде миру. І сьогодні найстрашніші вороги України — це ті, хто виходять і чинять віруючим перешкоди.

Вони радіють, що нас повернули. А ми хрестимось і кажемо: «Господи, дякуємо Тобі, що Ти нас туди повернув. Дякуємо, що Ти дав нам пройти через ті поля, через ту стерню з тими діточками. Якщо Ти дав нам перетерпіти, то не просто так, а для нашого спасіння». Ми радіємо, що пройшли, постраждали за Христа хоч трохи.

Цей хресний хід був непростий. То було торжество православ’я. Сльози покаяння, душа тріпоче. Бажання йти і вірити в те, що Господь почує наші молитви. Дуже треба, щоб такі ходи були, щоб ми проявили себе, показали Богові, що ми каємось, віримо Йому, довіряємо. І я вірю в те, що настане мир.

Наприкінці шляху, коли ми вже підходимо до Почаївської Лаври і чути дзвін Лаври, цей стан душі передати словами неможливо. Там є дуже тривалий горбок: ідеш і наче сили тебе покидають. А дзвін голосніший. Знову сили покидають — і знов голосніше дзвенить. І як побачиш нашу обитель, нашу красу, нашу Лавру, то вже розумієш, що Божа Матір на тебе чекає. Вона з нами йде, але вже там Вона на нас чекає.

Коли стаємо на коліна перед Лаврою, владика Сергій і владика Володимир благословляють, братія окроплює святою водою, то сам собі не віриш, що дійшов. Душа радіє, і торжествує, певно, вся земля православна.

Протоієрей Сергій Нечипорук під час одного з виїздів у зону бойових дій

Я не знаю, скільки ще триватиме війна, та єдине, що я знаю точно, — це якщо ми посіємо мир перш за все у своїй душі, в своєму серці, а потім у колі рідних, у своєму селі, місті, в своїй державі, то ми його й пожнемо. І пожнемо скоро.

Якщо ж не буде молитви, любові, якою ми будемо ділитися — не просто сказати «я тебе люблю», а саме ділитися, то буде дуже важко. Молитва повинна бути обов’язково. «Господи, прости мене, поможи, дай нам сили все це пережити. Дай нам сили не звинувачувати одне одного і не засуджувати».

Молімося завжди — за воїнів наших, за нашу владу. Дуже шкода, що гинуть наші хлопці, самий цвіт, наші козаки, які могли б творити хороші діла й великі справи. А вони зараз там на фронті… Молімося за тих, кого Господь уже забрав. Дякуючи їм ми тут можемо молитися.

Тільки любов Божа може все це припинити.

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Читати далі: