#ДавайтеОбсуждать

Як отець Борис з-під обстрілів 1500 людей вивіз

«Коли їдеш по замінованій дорозі, головне — на міни колесами не наїжджати», — розповідає протоієрей Борис Ковальчук. Уже 21 рік він є настоятелем храму в ім’я священномученика Димитрія Солунського в селі Пилиповичі на Київщині біля Бородянки. Але евакуйовувати людей з-під вогню йому в пастирській практиці довелося вперше.
За 30 днів окупації російськими військами отець Борис 6 разів на чолі колони вивозив мирних мешканців із Бородянського району. Назад повертався з ліками та гуманітарною допомогою для селян — і двічі їхати мусив безпосередньо по мінах. «Просто треба уважно дивитися під колеса», — наче про щось буденне зауважує він.
«Дивовижним прикладом мужності та християнської самопожертви» назвав вчинок батюшки екс-радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко у своєму телеграм-каналі. А починалася ця історія миттєво: коли 111 автівок вишикувалися для виїзду із зони бойових дій і на чолі колони став сільський священник.
Як без ушкоджень рухатися поміж ворожих танків, випросити в окупаційної влади тіла полеглих захисників для поховання, і чому свої ж, українці, попри все кличуть тебе «московський піп» — читайте у відвертому інтерв’ю в межах нашого нового, незалежного журналістського проєкту «Давайте обговорювати».

Антон Геращенко та протоієрей Борис Ковальчук

Ситуація з Геращенком була анекдотичною

— Отче, як почуваєтесь у ролі телезірки? Відео з вами подивилися тисячі людей…

— Ситуація взагалі була анекдотичною. Після того, як руські війська залишили Бородянку, ми з хлопцями поїхали збирати експонати для майбутнього музею війни. Частини збитого ворожого літака, ракети, що не розірвалися, — чимало понівеченої техніки погрузили автокраном на вантажівку. А на блокпості не пропускають. Кажуть, нема дозволу.

Я поїхав до місцевої школи, де тимчасово розташувалися органи влади, бо приміщення райради було зруйноване. Очільник Бородянської територіальної громади якраз стояв надворі, поруч — якийсь чоловік. Його обличчя здалося мені знайомим, однак я так поспішав — там же хлопці мої чекають на блокпості — що не міг думати ні про що інше. Мені була потрібна довідка, що я маю право перевозити військові трофеї для музейної експозиції. Тож до розмови з Антоном Геращенком я виявився зовсім не готовим.

Але він записав зі мною невеличке відео. Свою довідку я отримав, бо мене всі там знають, завірив її у військкоматі, і на блокпосту більше не виникло жодних питань. А потім вийшло те відеоінтерв’ю .

— Ви кажете, усі вас знають. А звідки?

— Так сталося, що я за 6 виїздів вивіз з окупованих територій не менше ніж 1500 людей. І для мене це величезне чудо — що ми не підірвалися на мінах, що нас не розстріляли.

Ті, кого вдалося вивезти, розповідали про це іншим: комусь треба було передати терміново ліки для хворих в окупації або допомогти виїхати рідним із навколишніх сіл. Так ця історія стала відомою в околицях Бородянської територіальної громади.

— Можете розповісти, з чого ця історія починалася?

— Перша звістка про війну прийшла до мене 24 лютого десь о п’ятій ранку, коли неподалік прилетіла ракета і стало зрозуміло, що це щось дуже серйозне. Майже одразу ворог зайняв Бородянку. Згодом і в наші Пилиповичі зайшли російські війська — під вечір, якраз закінчувалася служба в храмі.

Чоловік, який виконує обов’язки старости села, попросив мене піти до руських і проговорити з ними можливі варіанти збереження життя мирних мешканців. Бо в Пилиповичах тільки у школі навчається 220 дітей; це велике село з великою кількістю жінок, літніх людей. Як зробити так, щоби всі вижили?

Я пішов. Ми поспілкувалися. Я почув їхні аргументи.

— І які ж аргументи?

— Якщо ніхто не буде стріляти, якщо немає зброї і «нацистів», то мирних не чіпатимуть.

— Це саме росіяни були?

— Так. Згодом я попадав до так званих бурятів, коли ходив домовлятися про визволення наших людей з полону, то поводяться ті зовсім по-іншому. Відразу стріляють. Щоправда, спочатку над головою. Далі вже на рівні погруддя, але ти в цей момент уже лежиш обличчям до землі. І лежачи на землі, довго пояснюєш, хто ти такий і чому прийшов. Потім тебе підводять і ти довго стоїш із піднятими руками і зав’язаними очима, знову пояснюючи, хто такий і що тобі треба. Тобі ставлять чимало питань, аби заплутати і викрити «істинну причину» твоєї там появи… Слава Богу, нас всіх тоді відпустили: тих жінок, що потрапили в полон, і мене з іще одним священником.

Росіяни відразу сказали, що прийшли з Ірпеня, багато їхніх там полягло, і вони не хочуть залишитися тут, в Україні, назавжди, на них удома чекають сім’ї. Тому якщо село нічим себе не компрометуватиме, з їхнього боку агресії не буде.

Наступного дня зайшли уже інші військові, довго біля церкви мене перевіряли та зрештою дали згоду на евакуацію перших п’яти автомобілів. «Як, — кажу, — п’ять? Та в нас стільки жінок, дітей! Дайте бодай годину, і тут тисяча людей збереться…» Мені дали буквально 5 хвилин на збори, і ми з помічником побігли з цією звісткою по селі — я в один бік, а він в інший.

Тоді, в першу ходку, виїхало 111 автомобілів, ущерть заповнених людьми.

Ми не герої. Ми — мішені

Це не була евакуація в повному розумінні цього слова. Тому що для офіційної евакуації потрібні домовленості ворогуючих сторін, якийсь чіткий план дій. А в нас все було спонтанно і доводилося всі питання вирішувати по ходу діла. Бо мені сказали: «Ми тебе з села випустимо, а далі — твої проблеми».

А далі — війна! А за мною — жінки і діти…

Я в голові постійно продумував план дій: як самому чинити в різних обставинах і як поводитися всім учасникам наших поїздок. Тому що насправді було дуже небезпечно.

Наприклад, я на своєму бусі їхав попереду колони і намагався тримати більшу дистанцію: якщо мене підірвуть, щоб осколками не зачепити інших. Після себе обов’язково ставив другим якогось відповідального хлопця. Тож, другим та останнім їхали перевірені, надійні люди, на яких я покладався і знав, що в критичній ситуації, навіть без мене, вони не залишать нікого.

Слава Богу, за всі поїздки з нами не трапилося нічого поганого.

Гуманітарний вантаж для мешканців окупованих територій

Рухалися переважно трасою з Бородянки на Макарів. Колись я там півдня намагався знайти відповідального військового, який би дозволив забрати й поховати тіла розстріляних наших тероборонівців. І поки ходив і шукав — з пів одинадцятої ранку до п’ятої вечора, — спостерігав, як часто там їздять колони і які виникають ризиковані моменти. Бачив не лише розстріляні автомобілі, а й автівки, через які техніка військова просто переїхала. Впоперек, уздовж розрізані танками навпіл машини. Я розумів, що для нас такого, коли вивозитимемо людей, в жодному разі не можна допустити.

— І як же можна було цього не допустити?

— Я постійно себе запитував: що робити, аби не бути розстріляним. Ось, я йду з піднятими руками, в підряснику, с хрестом. Тримаю в руках білу тканину. Як іще я можу повідомити в приціл воїну, що я — мирний?

Відповідно, коли їхав з колоною, людям пояснював: якщо бачимо російську техніку, то повинні розуміти — вони нас НЕ БУДУТЬ пропускати. Нас будуть розстрілювати і переїжджати навпіл, якщо хоч якимось чином ми створимо для військових незручності чи перешкоджатимемо пересуванню.

Тож, щойно побачили російську колону (а там тільки росіяни їздили), максимально швидко приймаємо вправо і тут же вилітаємо з автомобілів з піднятими руками. Бо якщо сидітимемо в авто, нас розстріляють. У нас є секунди, аби зберегти собі життя. Якщо за ці секунди ми не повідомили, що ми мирні мешканці, то вичерпали свої шанси на виживання.

Ми — ніякі не герої. Для військових ми — мішені.

— І таких виїздів було шість?

— Так. Спочатку виїжджали всі з Пилиповичів, а потім уже до нас збиралися на виїзд з усієї округи. Люди одне одному повідомляли. Було таке, що вирушає колона в 50 автомобілів, а на місці прибуття я нарахував уже 80.

— Не було думки не повертатися до окупованої зони? Ну вибралися й вибралися. Нащо їхати назад, у пекло?

— Такий варіант навіть не розглядався. Ті, хто виїхав, уже більш-менш у безпеці. Мають що їсти, де лягти спати. А ті, хто залишився, не мають чим лікуватися, а часто і що їсти.

— Де знаходили кошти на ліки?

— Багато хто, після того, як ми виїжджали із зони бойових дій, просто підходив до мене і давав гроші — на пальне, на потреби. Так і казали: сам вирішуй, як ці кошти використати. Було й таке, що люди, які вже виїхали з села, між собою організовувалися і збирали кошти, гуманітарку та ліки. І коли я виїжджав наступного разу, передавали все це мені для тих, хто залишився.

Я заздалегідь готував списки необхідних ліків — три, чотири аркуші А4. Перед виїздом, звісно, додавалися іще три такі самі списки, і потім два дні три мужика бігають по всіх аптеках Житомира, шукаючи все необхідне. Велику роботу з пошуку ліків узяли на себе молоді мешканці нашого села, які виїхали раніше. Дівчата зорганізувалися і гуртом шукали все за списком, а ми вже просто забирали в них пакунки.

Одяг нам не був потрібний. Тож возили тільки їжу і медикаменти.

Гуманітарний вантаж для мешканців окупованих територій

«Борисе, принеси Мене і поховай»

— Ви сказали, що просили в окупаційних командирів віддати вам тіла загиблих українських захисників. Скількох таким чином відспівали і поховали?

—    Був мирний житель з Пилиповичів, якого росіяни розстріляли. І двоє розстріляних учасників територіальної оборони, теж із нашого села. Десь о пів на одинадцяту ранку я прийшов просити забрати їхні тіла для поховання, і тільки о п’ятій вечора мені дозволили це зробити. Ховали ми їх уже при фонариках. Уперше в житті у мене в храмі стояло три домовини.

Над одним воїном настільки серйозно познущалися, що його домовину ми навіть не відкривали: родині не можна було показувати таке. Це питання для Гааги, і ми дотепер проговорюємо з прокуратурою нюанси — як правильно все зафіксувати. Бо це було не просто вбивство одним воїном іншого, а справжній садизм.

— Скажіть, а ви завжди такий були? Їздити під обстрілами, забирати тіла загиблих… Самі від себе очікували такої поведінки?

— А ви коли читаєте Євангеліє, думаєте, що Ісус Христос сховався б у підвалі й сидів би тихенько не рипався?

Усе, що я можу від себе очікувати, це хіба що підхопити насморк. Проте кожен день мого життя — це реальна присутність Бога. Без Нього я би всього цього не зробив. Але я і не уявляв, що можна було діяти якось по-іншому. По-іншому означає зректися Христа. Бо Він — там. Він іде зі мною. Він там мене чекає: «Борисе, принеси Мене і поховай як людину». 

Було таке, що ми завозили гуманітарну допомогу в окуповані села і їхали назад уже безпосередньо по мінах. Просто треба не наїжджати на них колесом. Будь-який водій розуміє, де проходить колесо його автомобіля. Плюс даєш запас — 10-15 сантиметрів — і цього вже предостатньо, щоб проїхати міну і не зачепити. Такий от зазор життя. Хочеш — проїдеш!

— Попри таке служіння ви стикалися з несприйняттям того, що ви — священник Української Православної Церкви?

— Тисячі разів.

На одному блокпосту зупинив мене дядько з автоматом. А перед цим, в цей день, я вивіз із зони бойових дій 8 тіл спалених наших військовослужбовців. Своїми руками ми забирали тіла воїнів, потім своїми руками переносили з авто до житомирського моргу. І через 2 години на якомусь імпровізованому блокпосту дядько — який, умовно кажучи, повечеряв борщу, випив чарку горілки, моргнув до дружини, погладив діток і пішов героєм на сільський блокпост, — зустрів, як йому здалося, того, хто привів Путіна в Україну. Він сказав мені це просто у вічі! Тут уже я не міг стриматися і докладно розповів йому, по чому в Одесі помідори…

Він потім передавав мені вибачення. Але те, про що ви говорите, я зустрічав тисячу разів.

— Як це може бути? Ви родом з Тернопільщини, говорите тільки українською. За що таке ставлення?

— У них своя війна. І телевізор у цьому зіграв величезну роль.

Спілкуючись з людьми, я чую від них настільки неправдиву інформацію про конкретних священнослужителів, яка буквально протилежна дійсності! По телебаченню про них розповідають як про колаборантів. Хоча з того, що я точно знаю, вони — реальні герої України. Принаймні під час окупації.

— Чому так? Чому канонічна єдність нашої Церкви з московським патріархатом перекриває для людей усе: наші вчинки, все наше життя?

— Під час цієї війни все, що бодай якось натякає на російськість, викликає в людей агресію. Та нині ми всі зрозуміли ціну «руського миру», який нам стільки років проповідувався. Побачили результат «мирної» руки нашого «брата-росіянина».

Це те, що я зчитую з усієї тієї агресії, що лунає на нашу адресу.

— І як ви на цю агресію відповідаєте?

— Щоразу по-різному. Але подумки запитую себе: «А де Христос зараз? З руським миром? Борисе, ти серйозно?»

Під вікнами моєї хати лежить плюс-мінус 10-15 тонн металу для майбутнього музею війни. Ось такі тонни «дружби» росіян — осколки розміром з долоню дорослої людини.

І коли мені зараз говорять про «руський мир», я кажу: ні, це неправда. Тепер я можу сказати: ідея руського миру — це єресь. Це зло. Це те, що принесло на нашу землю тисячі смертей. А проти росіянина я не маю нічого проти.

Протоієрей Борис Ковальчук

Навіть під час окупації я людям неодноразово говорив, що наша найперша задача — знайти в собі сили ПРОСТИТИ. І я кажу так не тому, що я «з московського патріархату», а тому що я — людина. І тим більше християнин. Якщо не знайду в собі сили простити — будь-кого — я не зможу бути прощений Господом Богом.

Та якщо навіть не брати до уваги християнські норми життя, все одно: непрощення — це початок психіатрії. Тому навіть атеїстам я кажу: ви повинні в собі, як мужні люди, знайти сили і простити. Інакше з цього моменту у психіці розпочнеться безповоротній процес. Я вичитав це в одного американського психотерапевта, який десятки років досліджував психічні розлади і зробив висновок, що лише шизофренія є спадковим захворюванням. Усе інше — набуте. І починаються хвороби здебільшого внаслідок НЕпрощення. Перша сніжинка майбутнього сніжного кому для кожної окремої людини — це якийсь момент непрощення.

Нас звинувачують у тому, в чому ми невинні

— Зараз уже несприйняття «московського патріархату» перейшло на рівень заборон діяльності громад УПЦ в окремих населених пунктах. Як на вашу думку, цей процес можна зупинити?

— Нам зараз потрібно працювати всією країною виключно на перемогу. Як тільки ми звільнимо територію України від окупанта, ми сядемо за стіл і спокійно поговоримо на предмет Церкви. Але зараз це питання розділяє суспільство.

От кажуть, є священники, які працювали на окупанта. Якщо дійсно були такі поодинокі випадки, то це підстава не для політичних заяв, а для слідчих дій. Відповідні органи мають це розслідувати і докази представити в суді. Якщо суд визнає провину, то людину судитимуть на підставі чинного законодавства. Та якщо звинувачення безпідставні, про що в такому разі можна говорити?

Інколи мені здається, що ми живемо на одній території, але в різних країнах. Є та країна, в якій я народився і виріс, і є та, де мене звинувачують у тому, в чому я зовсім не винен. І я з цим незгідний.

Нас, вірян Української Православної Церкви, звинувачують у тому, в чому ми НЕвинні. І нам уже бракує сил і терпіння щоразу говорити про те, що всі нарікання — це НЕправда.

Та хіба не так і з Христом чинили? І коли я про це думаю, в мене з’являються сили зціпити зуби, стиснути кулаки і терпіти. Не погоджуватися з неправдою, а набратися терпіння і мовчати. Бо неправдиві наклепи — це певною мірою підтвердження того, що ми йдемо за Христом.

— Як пояснити суспільству, чому ми не приєднуємося до ПЦУ і чому взагалі не є можливим механічне об’єднання Церков?

— Знаєте, на планеті Земля є лише дві статі — чоловіча й жіноча. Але моя жінка і жінка мого сусіда для мене відрізняються. Одна для мене — моя дружина, а інша — просто сусідка. І я ці поняття не повинен плутати.

Щодо ПЦУ, то, наприклад, автокефальна її гілка навіть не має апостольського преємства. Просто ряжені мужики.

Тому я людям відповідаю: «Ви мене зараз умовляєте, штовхаєте на зраду найціннішого в житті. Я вам потім буду потрібен? — Як зрадник найціннішого в житті. Чи ви мене виплюнете з презирством? Як потім зі мною говорити, якщо я на саме святе наплював?»

У нас поки що немає альтернативи. Хоча народ не бачить проблеми: «Чому попи не хочуть поміняти табличку на ПЦУ?» А тому, що в нас є внутрішнє підґрунтя. Ми не можемо торгувати предметом своєї віри.

— Кажуть, що ми страждаємо не за Христа, а за московський патріархат. І щойно позбавимося цієї приставки, ніхто нас більше не чіпатиме.

— Неправда. Проблема в тому, що завжди у державі будуть ті, хто не хоче платити податок, не хоче бути чесним, не хоче бути порядним. Кому потрібна охота на відьом, щоб виправдати своє мутне болото — і в голові, і в серці, і у власному бізнесі. І в державі.

Якщо завтра ми всі, вірні Української Православної Церкви, приєднаємося до ПЦУ, миру в Україні НЕ БУДЕ. Тому що все одно потрібен внутрішній ворог, щоб оправдати корупцію, ненависть, беззаконня.

Та й взагалі. Ви думаєте, нас у ПЦУ чекають з обіймами? Глибоко помиляєтесь! Хто нас грубо принижує? Хто б’є палками по голові — тільки через те, що ми прихожани УПЦ? Ви думаєте, вони завтра стануть на коліна і скажуть: «Простіть, ми були неправі»? Ніколи вони цього не зроблять. Для них ми негідники. І приєднавшись до них, ми не станемо для них рівними.

Я чую це з вуст прихожан ПЦУ. Прямою мовою мені священнослужителі ПЦУ говорять: «Пошел вон отсюда». Декілька разів я це від них чув. Я їм казав: «Ми з вами повинні були разом їздити. Я своє село вивожу, ви — своє. А після Пасхи ми б з вами сіли за одним столом, побалакали б, згадали, як воно все було, і почали думати, як далі жити усім нам тут, на Бородянщині. Оце була б платформа для діалогу! Початок миру…»

А мені відповідають: «Пошел вон. Бачити тебе не хочу». І на це в мене немає аргументів.

— Що відповісти на запитання: «Чому ти, українець, ходиш у москальську церкву?»

— Тому що це єдина Церква, де є можливість спасіння.

— Якщо гоніння на УПЦ набиратимуть обертів, як ми можемо цьому протистояти?

—  Ніяких можливостей протистояти в нас немає.

Єдине, що в нас є, — це Євангеліє. Якщо ми будемо себе вести по-євангельськи, тоді є шанс, що Бог нас збереже, бо ми Йому ще потрібні. А якщо вичерпаємо всяку надію Божу на те, що можемо бути нормальними священниками, прихожанами, то Господь нам так і скаже: «Ну, хлопці, ваша історія закінчилася».

Однак є ще й такий аспект. Мені розповідали, що в самий розпал гонінь на віруючих, в 1917 році, на Помісному Соборі в Москві було нібито прийнято рішення, що якщо релігійна громада втратила свого священника (приміром, розстріляли його) і просить нового — не давати. Не посилати такій парафії нового настоятеля. Бо як цього не захистили, так і наступного не захистять.

Я про таке навіть не чув! Треба буде пошукати, розібратися, чи правда це.

Однак мені розповідали подібну історію з життя Тернопільської єпархії. Там в одному селі комуністи на Пасху дуже сильно побили священника. Він потрапив до реанімації, тривалий час лежав у лікарні. А це ж Західна Україна, там народ відразу почав просити в Почаївській Лаврі: «Дайте нам монаха. Дайте батюшку, бо наш у лікарні». А отці їм відповідають: «Де ваш священник? У лікарні? Побили його? На Пасху?! І ви не захистили?!! Не дамо, звісно!» І відмовили.

Не можу сказати, в якому це було році, при якому наміснику, але мене ця історія дуже вразила. Народ, який не готовий захистити своїх пастирів, своєї віри, мабуть, теж може вичерпати «ліміт» Божої довіри. Святитель Іоанн Шанхайський (Максимович) теж просіяв не на своїй землі. Бог може забрати пастирів і віддати тим, кому вони насправді потрібні, а не там, де об них витирають ноги.

Усе в руках Божих. Ми своєю немічною силою нічого не зможемо вдіяти. Проти нас — величезна машина диявольська, запущена ще з часів Ісуса Христа. Зараз вона витончена, вдосконалена і за допомогою різних засобів — фінансових та медійних — може досягати незрівнянних вершин. Але це не збільшує сили, влади і повноважень диявола. Навпаки, дає нам більше можливостей бути відкритими. По-новому себе в публічному просторі вести. Не по-іншому, а саме по-новому — з огляду на нові вимоги часу.

Фото з сімейного архіву протоієрея Бориса Ковальчука

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Читати далі: