#ДіалогТУТ

Як православна жінка не приймає саму себе і що з того виходить

Життя християнина сповнене чудес. І взагалі кожна мить, якщо живеш із Господом у серці, є справжнім дивом.

Матушка Ольга Шевчук зцілилася від важкого захворювання і повністю змінила своє життя. Або — вирішила змінити своє життя і після цього одужала. Можна по-різному дивитися на причини та наслідки наших дій, головне — осмислювати все, що з нами відбувається, та робити висновки.

Як православна жінка не приймає саму себе і що з того виходить — ми говоримо про це на проєкті #ДавайтеОбсуждать.

Наша гостя — Ольга Вікторівна Шевчук. Народилася 28 липня 1990 р. в м. Хотин (Чернівецька область). Перша вища освіта — Кам’янець-Подільський аграрно-технічний університет, магістр економіки. Друга вища освіта — Уманський державний педагогічний університет ім. П. Тичини, магістр психології. Сертифікований коуч. Дружина настоятеля храму в ім’я великомученика Димитрія Солунського в м. Благовіщенське (Кіровоградська область) протоієрея Валентина Шевчука. Одна з ініціаторок проведення Всеукраїнського форуму дружин священнослужителів.

І оце мій рівень життя?

— Матушко, колись у нашій розмові ви сказали, що з вашого неприйняття себе розпочалася ваша хвороба. Можете пояснити, що значить — не приймати себе?

— Неприйняття себе — це коли ми живемо «на автоматі». Тоді в нас включаються такі процеси, які не потребують якихось зусиль. Той самий осуд — коли починаєш порівнювати себе з іншими, бачиш у своєму житті тільки негатив. Для цього не потрібно ресурсів, не потрібно «включати голову», працювати над собою. Ти весь час перебуваєш у некомфортному стані («в інших — так, а в мене — отак, а я ж хочу по-іншому!») і при цьому не намагаєшся бодай щось змінити, продовжуєш жити як жила. І в молитві так само: «Господи, в мене того немає й того. Усе так паршиво склалося…»

Пам’ятаю, ми переїхали в наше Благовіщенське. «Боже, — думаю, — в яку я діру потрапила! Мої подружки зараз за кордоном, неодружені, в них немає оцього всього. А я маю вугіллям піч топити. І оце мій рівень життя?!» Замість того, щоб подивитися зовсім з іншого ракурсу й почати дякувати за те, що є. Як казав герой Леонардо Ді Капріо в «Титаніку»: «Ти маєш повітря в легенях — то ти найбагатша людина у світі!»

Це є несвідомий спосіб життя. У тебе море злості, море претензій до інших, ти жертва обставин, у тебе маса комплексів…

Мені було 24 роки, коли я захворіла.

Знаєте, чим більше живу, тим більше розумію. Є такі ситуації в житті, які чимось не подобаються, і якщо вже сильно дістає (як-от ця ситуація з війною: вона мене вже сильно дістала) і я можу бодай щось змінити, я беру й міняю. Якщо не можу щось глобально змінити, то змінюю своє ставлення.

Так і в період, коли сталася моя хвороба, я почала думати, що можу в цій ситуації змінити. Насамперед вирішила, що я беру на себе відповідальність за свою ситуацію зі здоров’ям. Було зрозуміло, що залишатися такою, як є, абсолютно немає сенсу, бо така ситуація є тупіковою і там точно одужання немає. Якщо тільки почну шукати винних, то вони обов’язково знайдуться — якийсь зовнішній ворог чи обставини.

— А які у вас тоді були обставини?

— Я вважала, що Господь просто забув про мене. Відчувала невдоволення рівнем свого життя — невдоволення буквально всім. От скільки є в людини сфер життя, то в мене було повне незадоволення усім.

— Ви не хотіли бути матушкою?

— Я дуже хотіла бути матушкою! Навіть більше, я знала, що я буду матушкою. З 12 років… Але в мене були певні очікування, мої рожеві окуляри, крізь які я бачила роль матушки й те життя, яким сім’ї священників живуть.

— Чому ж аж з 12 років?

— Як тільки воцерковилася. А з 15 років знала, що це мій чоловік. Ми до того були знайомі — наші брати разом вчилися. Він знав, що я така є, я знала, що він такий є. І десь років, може, не в 15, а в 16 ми вже дорослими зустрілися в церкві і я відчула: ось, це мій майбутній чоловік. Минуло два-три роки, ми почали спілкуватися, потім зустрічалися рік, але я просто знала, що буду матушкою.

Сім’я Шевчуків

Я думала, священники — це найкращі чоловіки в світі. Бо вони читають Євангеліє, а там написано, що чоловік має любити свою жінку, «як і Христос полюбив Церкву» (Еф. 5, 25). Для мене це було так романтично! І, як завжди буває, мої очікування розійшлися з реальністю.

Бути матушкою — це насамперед великий труд. На тобі лежить величезна відповідальність — підтримувати батюшку, допомагати йому. Будь-яка жінка — це камертон, задає тон, налаштовує свого чоловіка, і матушка так само. Але я зрозуміла, що класична роль матушки мені не підходить. Спробувала в ній пожити й відчула, що не зможу так. Ти починаєш жити по якихось стандартах і відкидаєш свою жіночність, свої бажання.

— Ви не з сім’ї священника?

— Ні, мій тато не священник. І сім’я не багатодітна. Нас у батьків було двоє: старший брат і я.

— Звідки ж взялися ваші уявлення про життя матушки?

— З тої парафії, куди я почала ходити в 12 років. Там дружиною настоятеля була молоденька матушка. Вона відразу запросила нас співати в хорі, і я мала можливість спостерігати за ними зі сторони — як вона з батюшкою говорить, з дітками. Так усе в них було гарно! Я ж не знала, які там всередині між ними конфлікти, про їхніх внутрішніх «тараканів». А тоді на тій картинці й будувалися мої уявлення про те, як має бути.

Коли ми з батюшкою одружилися, йому було 24 роки, мені — 19.

— І що відразу пішло не так, як ви собі уявляли?

— Перший наш рік був «медовим» — усе йшло дуже класно. Ми якраз переїхали в Київ, далеко від батьків…

А почалося все з народженням дітей. Це я вже зараз розумію: коли народжуються діти, включаються всі закладені в тобі родинні сценарії, патерни поведінки. До того ж, до життя молодої сім’ї залучається вся рідня зі своїми порадами, як правильно виховувати дітей, як їх вдягати, чим годувати. У нас доходило до того, що конфлікти виникали з приводу того, де, в кого з батьків ночувати. Різні траплялися ситуації.

Поки була одна дитина, ще якось із цим справлялися. А коли почали чекати на другого синочка, життя перетворилося на шалені американські гірки.

Уже потім ми з батюшкою між собою багато про це говорили: чому все так закрутилося. І зрозуміли, що ми з ним так сильно хотіли змінити одне одного, настільки боляче ламали одне одного, намагалися аби чим сильніше вдарити, аж допоки це все не вилилося в усі ці складнощі з моїм здоров’ям. Постійні нервові зриви, стреси, знову ж таки, неприйняття ситуації, життя «на автоматі», несвідоме життя — так і розпочалася моя хвороба.

Після першої «хімії» мій син мене не впізнав

Батюшка після висвячення служив у Києві другим священником у храмі на Оболоні. А потім його призначили в Благовіщенське настоятелем.

Коли ми переїжджали з Києва, старшому сину виповнився рочок, а молодшим я була вагітна. Зі столиці переїхати в районний центр (а наше місто реально виглядає як село, хоч ми вже й звикли до нього, любимо його) — для мене це був шок. Поселилися в специфічному будинку, де піч треба було топити вугіллям, дровами. Я виросла в квартирі, батюшка так само. До того ж, ми звикли до Києва — життя вирувало, ми жили на декілька міст одночасно, в постійних роз’їздах. Магістерський диплом з економіки в Кам’янець-Подільському я отримувала вже в пологовому будинку. Написала диплом, пройшла передзахист, а потім у пологовий до мене приїхала комісія викладачів. І невдовзі народився наш другий синочок, Максимчик.

— Як хвороба вперше дала про себе знати?

— Після пологів я тривалий час не могла набрати вагу. Де б у якій черзі не стояла, скрізь чула: «Боже, яка ця жінка худа…» З батюшкою виїхали на море, на пляжі всі кажуть: «Що ж твоя жінка така худа!» Я по собі дивлюся — наче комфортно. І їла, здається, нормально, але вагу не набирала.

Потім почалися інші симптоми. Але… Знову ж таки, коли людина живе несвідомо, не вміє прислухатися до себе і не бачить таких «підказок» від Бога, то спочатку вони тихенько звучать, потім дужче й дужче, аж поки ти вже не отримаєш «по голові».

Я не помічала нічого. Були висипи на шкірі, на обличчі. Потім почалися ГРВІ — півроку лікувала постійні простуди. І так майже два роки. Зрештою вже навіть не могла спати на спині — стільки в легенях накопичилося рідини. Але все одно ще місяць спала на колінах.

Маленькі діти, ти постійно прокидаєшся вночі. Удень ходиш напівсонна і просто не маєш часу подумати — може, щось із тобою не так. Але одного разу ми таки поїхали до лікарки, вона направила на рентген. З рентгеном прибули до Чернівецької обласної лікарні, де нам сказали: «Ми вас не приймаємо». І ми поїхали в Київ.

Уже зараз я розумію, наскільки Промисел Божий нас вів. У Києві нас не мали права приймати на лікування, але взяли. У Міністерстві охорони здоров’я страшенно дорогу вакцину, що має передувати хіміотерапії, нам дали безкоштовно. На жаль, важко було бачити, як дехто робить прибуток на стражданні пацієнтів. За деякі препарати брали заоблачні суми, а на упаковках стояв штамп «Безкоштовно». Тобто ці ліки мали йти людям за державною програмою…

— Як звучав ваш діагноз?

— Неходжкінська лімфома, IV стадія.

— Вона вважається невиліковною?

— Усе в руках Божих — хоч і з першою, чи з другою, чи з будь-якою стадією. Ця ситуація навчила мене повністю довіряти Богові.

— Не було відчаю, що вже нічого не можна вдіяти?

— Ні. Я ж кажу, свідомість тоді вже була затьмарена. Я навіть ходити не могла — ноги так розпухли, стільки в організмі назбиралося води. І попри все дуже відчувалося, що Бог нас веде. Знаходилися потрібні люди, лікарі, навіть у палату мене поклали одномісну.

Дуже запам’яталося, як під час першої «хімії» я лежу в палаті і мені сниться, як я обіймаю своїх синів. Відчуваю, як уві сні в мене піднімається рука, я чіпляю нею штахет із крапельницею, і мама говорить: «Тобі, напевне, діти снилися…» І так було не один раз, весь час мені снилося, як я обіймаю своїх дітей.

Перша «хімія» тривала місяць. Чоловік служив у Благовіщенському, дітей відвезли до батьків у Хотин. Батюшка привозив мені в палату ноутбук, і ми по скайпу дзвонили дітям. Я намагалася їм у метафоричній, казковій формі розповісти, що зі мною відбувається. Мені дуже страшно було їх залишити самих.

Після того, як мене місяць не було вдома, я хотіла привезти синам якийсь класний подарунок. Заношу величезну іграшкову вантажівку додому, і старший, Богданчик, так зрадів: «Вау, яка машина!» А молодший дивився на іграшку, а мене навіть не впізнав.

Не хоче цього від нас Господь

— І все ж таки, що було спершу: одужання чи зміна поглядів на життя, про яку ви розповідали?

— Якось мене відпустили додому на перерву між «хіміями». Я дзвоню до лікарки, а вона мене питає: «Оля, ти там ще жива?» Коли мої батьки почули, то були в шоці — як можна з цього жартувати.

Та я приїхала додому, подивилася на себе… Ось які на малюнках малюють скелети — такою була тоді я. Не було ані волосся, ані брів, ані вій. При рості 170 см важила 55 кг. Я завжди слідкувала за собою, а тут — уявіть — таке побачити в дзеркалі. І вже коли збиралася на другу «хімію», я зрозуміла, що треба брати себе в руки.

Як зараз пам’ятаю: взяла великий аркуш ватману, наклеїла на нього купу смайликів. Почала писати собі на ньому послання — що я матушка, що я маю жити. І повісила цей плакат у своїй палаті. Байдуже, що на нього медсестри, лікарі дивилися. Я хотіла наповнити свою свідомість ресурсами, мені була потрібна енергія.

Далі весь процес лікування я читала й виписувала, читала й виписувала. І так — цілими днями. Почала прислухатися до себе, робити ті речі, які насправді хочеться. Мені телефонували чимало людей — підтримували, допомагали. Але була одна жінка із Благовіщенського, яка буквально розбудила мою свідомість. І тоді я вже почала відчувати себе. Замислилася над тим, як же я хочу жити.

— А як можна розбудити свідомість?

— Розвиватися особисто. Та жінка ставила мені запитання, які спонукали думати, направляла мій погляд у самий корінь ситуації. Я зрозуміла, що моя хвороба — не «випадковість», не збіг обставин.

Якщо ти сам свою свідомість не розбудиш, тоді й траплятимуться такі ситуації, як війна, хвороба — кризи в житті, які тебе вже точно розбудять.

— Але для чого? Навіщо це Богові? Якщо людина не грішить, живе, працює, виховує діток — нащо її «пробуджувати»?

— Є така притча про жіночу душу.

Попала жіноча душа до Господа й каже Йому: «Боже, я така грішна, така грішна!..» — «Та Я це знаю, — відповідає Господь. — Ти краще розкажи, як ти там на землі жила». — «Та яке життя! Кредити, чоловік, діти; нічого не встигала. Я така грішна…» — «Та ладно тобі. Але ти бачила океан, гори, дельфінів? Правда ж, якими класними Я їх створив!» — «Які дельфіни, Боже! В мене стільки було роботи, як я все мала встигнути». — «А жирафів бачила? А верблюдів? Я ж створив цей світ, аби ти в ньому раділа…»

Так і зі мною було. Я не жила, а весь час десь подумки носилася — а як би могло бути, а як мало би бути. У голові самі докори: «Боже, Ти мені те й те недодав». Точно як Адам і Єва звинувачували Господа в усьому — Ти винен, Боже.

Тепер уже розумію, що треба насолоджуватися кожним моментом життя, кайфувати від життя. Так, це не дуже православне слово, але коли ти відчув, що можеш от-от втратити життя, то починаєш кайфувати від кожної його хвилинки. Прокинувся, маєш руки-ноги, є сонце за вікном, дах над головою — і це вже кайф!

Мені здається, саме цього Господь хоче від нас — аби ми раділи, проживали своє життя так, щоб аж мурашки по шкірі. Він не хоче наших страждань — навіть у стосунках в сім’ї, оцього «терпи-змиряйся», як дехто із православних каже. Та не хоче цього Господь! В Євангелії Христос постійно говорить про любов, про свободу.

— І як після «пробудження» почало змінюватися ваше життя?

— Мій мозок мав розуміти, для чого йому жити. І я малювала на тому ватмані картинки: ось моя сім’я, мої дітки, мої плани на майбутнє. Виходячи з цього, складала розклад на кожен день, що мені потрібно сьогодні зробити. Так процес починався. А вже коли я вийшла з лікарні, хотіла отримати ще більше інформації, записалася на авторські жіночі курси, на навчання з коучінгу. І так воно все пішло.

На той час ми з чоловіком уже чотири роки жили окремо. Він будував храм і служив у Благовіщенському, а ми з дітками — у моїх батьків у Хотині. Батюшка до нас на тиждень приїжджав, а три тижні був сам. Таке от життя постійно на колесах. І навіть ми з ним уже домовилися, що він приїжджає просто до дітей, бо між нами майже не лишилось, як то кажуть, «точок дотику».

Діти не знали про наші конфлікти, але, напевне, відчували якесь напруження. Пам’ятаю, молодшому синові було десь років чотири, ми гуляли на стадіоні, і він узяв мою руку й поклав її в руку батюшки. Ми вже були дуже віддалені, але коли син звів наші руки, оця ниточка любові немовби знову нас поєднала. Бо ми ж вибрали одне одного, любили одне одного.

Навіть був такий момент… Хвороба позаду, настав процес реабілітації, але все одно ми з чоловіком не могли порозумітися. І я внутрішньо його відпустила. А йому сказала: «Знаєш, ти до нас уже можеш не приїжджати. Роби як хочеш, живи собі як хочеш, я ні на що не претендую, нічого не хочу». На що він відповів: «Ні. Я буду робити все як ти кажеш».

Це було наче ми повернулися обличчям одне до одного. «Добре, — кажу, — але тоді в нашій сім’ї ми встановлюємо нові правила. І головне з них — сім’я це наша фортеця». Другим правилом було — домовлятися, як-то кажуть, на бéрезі, за принципом «виграв — виграв». Тобто тобі має бути комфортно і мені має бути комфортно. Я дозволила йому бути таким, як він є, і він дозволив мені бути такою, як я є. І ми почали домовлятися.

Бо в православних родинах часто панує ортодоксальний підхід: як чоловік сказав, так і буде, а ти не маєш права навіть слова сказати. Нас з батюшкою теж так вчили, і ми так і намагалися жити — жінка має змирятися, терпіти й слухати, що чоловік говорить.

Але мені це не підходило. Тому що ми маємо домовлятися. В сім’ї має бути любов, кайфова атмосфера. Коли ти приходиш і тобі вдома класно. Ти своїх «тараканів» можеш показати близькій людині і його «тараканів» нормально сприймаєш. А не так, що надягаєш маску благочестя — я така правильна, в хустинці сплю, в тебе благословення кожен ранок беру, ручки тобі цілую, бо ти батюшка. В сім’ї ти чоловік у першу чергу, а я насамперед жінка. Це має бути основним.

Мені набридло страждання

— Не можу не спитати про форум матушок. Ви були однією з ініціаторок проведення Всеукраїнського форуму дружин священнослужителів. У чому необхідність такого заходу? Що це за жінки такі — матушки, — що їм потрібне своє окреме зібрання?

— Ми були на конференції молодіжних священників у Лазурному і з матушкою Марією Литвиновою жартували — що ж це для батюшок є конференція, а для матушок немає. Підійшли із цим питанням до архимандрита Іоасафа (Перетятька) — чи можна і для дружин священнослужителів створити простір для обміну досвідом.

Проблема матушок — це те, що 90% із них живуть у тому ортодоксальному просторі, про який я говорила. І багатьом це теж некомфортно. Я збирала від учасниць теми для обговорень на форумі, і це вийшов готовий сценарій для фільму жахів. Навіть не здогадувалася, які можуть у сім’ях священників виникати жахливі ситуації. Це все потрібно проговорювати, шукати якісь виходи, допомагати.

Знаєте, коли учасники повертаються з конференцій, які проводить Синодальний молодіжний відділ, вони відчувають натхнення, бажання щось робити. Особисто для мене це такий потік енергії — маса ідей, нових задумів. Я дуже люблю цей стан. І хотілося б, щоб і інші матушки це відчули.

— А як виникла ідея ваших жіночих курсів? І про що ви на них говорите?

— Я зрозуміла, що чимало жінок не живуть, а просто терплять. Чоловіки так само. У багатьох сім’ях панує атмосфера, неначе на полі з кактусами: як не поворухнись — увесь час боляче.

Проблема жінки — що вона дуже сильно «прогинається»: «Тут перетерплю; тут нічого не скажу; ну хай вже так і буде; усе найкраще чоловікові й дітям, а я обійдуся». Тобто жертвує всім, але ця жертва — не во благо і не з любові. Така жінка загризла б того чоловіка за можливості, але по життю все терпить. Може, боїться залишитися сама, але в неї нема чітких правил, як будувати сім’ю. Вона грає роль жертви, а ця роль дуже вигідна. Бо якщо ти жертва, то вже маєш право не відповідати за своє життя, всі тебе жаліють, «бо чоловік — тиран». І далі по трикутнику Карпмана: жертва — рятівник — тиран. Часто в таких сім’ях дружина з чоловіком міняються ролями і жінка страждає, але і в цьому стражданні тиранить своїх ближніх.

Із цього кола можна вийти, тільки якщо включати свідомість, брати на себе відповідальність за своє життя. Я теж була і жертвою, і рятівником, і тираном. Але з часом набридло. Так, мені дуже набридло страждання, бо коли ти відчув, що таке життя, хочеться тільки радості, тільки любові — Божественної любові, благодаті Божої. Ти починаєш отримувати насолоду від подиху вітру, від шарудіння листя. Бо до того, неначе наркоман, шукав і отримував задоволення тільки від драм і страждань.

Як змінити своє життя, вийти із цього «дня сурка»? Повертаємося до того, з чого ми починали цю розмову: треба змінити свою реакцію на ті самі події. Чоловік прокидається, свариться, жінка прокидається, свариться — і так рік за роком кожен день. Візьми ти й першим поміняй свою реакцію. От побачиш, все довкола почне ставати інакшим.

А ще на курсах я розповідаю про цілі жіночі ритуали. Жінка повинна вміти себе відчувати, любити себе, доглядати за собою.

— І останнє запитання. Часто справжню жінку змальовують як таку капризулю-царівну, яка топає ніжкою й вимагає їй догоджати. На ваш погляд, що таке справжня жіночність?

— Для мене жіночність — це не удавати з себе беззахисне створіння, яке треба на ручках носити. Навпаки, це — інфантильність.

А жіночною є та, яка має внутрішню величезну силу, стержень; розуміє, що вона хоче, і живе по жіночим законам. Неймовірно ресурсна, знає, куди вона йде, як вона цього досягне. При цьому в неї є контакт зі своїм чоловіком, є своя справа, від якої вона також у захваті. Оце для мене жіночність.

Народитися жінкою мало, треба стати жінкою.

— Які вони — жіночі закони?

— Це коли ти — є таке гарне слово — «созидаешь». Коли плекаєш любов у своєму житті. Постійно дякуєш Богові, просиш у Нього сили, йдеш із Ним пліч-о-пліч, рука в руку. Коли в тебе є мета, мрія, якою ти живеш, і це дає тобі сили й наснаги. Жінці обов’язково потрібно мати свою справу, інакше вона буде «їсти мозок» чоловікові. У неї повинна бути своя сфера зацікавлень, майданчик спілкування з іншими жінками.

Бо в нас як буває — батюшка постійно на парафії, приходить додому, і йому вже не хочеться ніякого спілкування. Тоді як жінка сидить вдома й потребує звичайної людської уваги. Та коли вона займається чимось своїм, то виливає туди енергію, а звідти почерпає ресурс. І ось уже з нею є про що поговорити, поділитися інформацією.

Є ще один секрет щасливого сімейного життя. Жінка має бути щасливою сама по собі. Сама собі створювати атмосферу, піднімати настрій. А чоловік уже приходитиме «на все готове». Часто запитують: як знайти супутника життя? Стань цікавою сама собі! Ти маєш бути все життя як непрочитана книга.

Після всіх пройдених курсів та навчань я розумію, що інколи є такі моменти, коли жінці потрібна підтримка, але вона не знає, куди звернутись. Для цього і є спеціалісти, психологи, коучі. Але існують прості практики, які допоможуть вийти з тупикової ситуації.

Просто піди в тихе місце і постав собі три питання: Хто я? Чого я хочу? Куди я йду? Відповіді і стануть переломною точкою в тій ситуації, в якій ти зараз знаходишся.

Фото: Facebook-сторінка Ольги Шевчук

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Читати далі: