#ДіалогТУТ

Людина потребує живого Христа, а не протокольної віри

У лоні Української Православної Церкви є одна єпархія, де не було жодного (!) випадку переходів парафій до ПЦУ. Навіть після 24 лютого. Усі на місці, та й храми переповнені.

Що може зробити єпархія, аби укріпити паству та її віру? Хто і як має працювати, аби люди не залишали своєї Церкви і тим паче не міняли її на іншу? Запитуємо протоієрея Олександра Монича, голову інформаційного відділу Мукачівської єпархії.

Наш співрозмовник протоієрей Олександр Монич. Народився 9 грудня 1978 року в селі Дубриничі Закарпатської області. Закінчив Ужгородський державний інститут інформатики, економіки і права (1998), Почаївську духовну семінарію (2001), Московську духовну академію (2005), Ужгородський національний університет (2018), Православний богословський факультет Пряшівського університету (Словаччина) (2022).

10 квітня 2007 року висвячений у сан диякона, 19 серпня 2011 року — в сан священника. Клірик храму на честь Усіх святих (м. Ужгород).

Кандидат богослов’я МДА (2005), магістр історії УжНУ (2018), доктор філософії в галузі богослов’я (МОН України, 2019), доктор богослов’я, ThDr Пряшівського університету (2022), аспірант факультету історії та міжнародних відносин УжНУ, вчений секретар БІНДЦ імені архімандрита Василія (Проніна) (м. Мукачево).

Автор та упорядник кількох монографій та окремих наукових проєктів, зокрема: «Давні монастирі Мукачівської єпархії (1360-1800); «Зведений предметно-тематичний каталог документів Державного архіву Закарпатської області», т. I-II (2021-2022). Автор сотні наукових публікацій, доповідей, рецензій з історії Православної Церкви на Закарпатті, церковний публіцист.

На Закарпатті в одній сім’ї можуть святкувати два Різдва і два Великодня

— Отче, розкажіть про ваш регіон. Який він? Які в ньому люди? І зокрема віряни.

— Закарпаття — регіон унікальний: полінаціональний, поліконфесійний. Це край, який в силу історичних обставин постійно перебував під різними державами Східної Європи: це були і Угорське королівство, і Австро-Угорщина. Від січня 1919 до березня 1939 року наш край був у складі Чехословацької республіки, а після закінчення Великої Вітчизняної війни, 29 червня 1945 року Закарпаття було приєднано до Української РСР.

У Закарпатті багато нашарувань: як етнічних, так і національних. Тому не дивно, що в нашому краї представлена велика палітра релігій. Широко розповсюджене православ’я, римо- та греко-католики. Звичайно, є і різні релігійні деномінації, такі як іудаїзм. Є Вірменська Апостольська Церква. Є протестантські течії: англікани, лютерани, кальвіністи. Є окрема Закарпатська Реформатська Церква. 

Є тут і ультраденомінаційні Церкви, такі як Свідки Єгови, Адвентисти сьомого дня, Євангельські християни-баптисти, Церква Живого Бога. Навіть є мормони та громади кришнаїтів, РУН-віра тощо. В окремих релігійних громадах богослужіння звершується словацькою, німецькою, єврейською, ромською та вірменською мовами.

Загалом, станом на 1 січня 2019 року в Закарпатській області діяло 1977 релігійних організацій 37 віросповідань, течій та напрямів.

Українська Православна Церква — домінуюча конфесія, вона є найчисельнішою за кількістю громад і монастирів. Згідно з офіційною державною статистикою, УПЦ на Закарпатті нараховує 670 релігійних організацій. Другу позицію займає Мукачівська греко-католицька єпархія — 466 релігійних організацій. Закарпатська Реформатська Церква налічує 117 релігійних організацій, Мукачівська дієцезія Римсько-католицької Церкви — 102.

Станом на сьогодні в краї є дві єпархії УПЦ: Мукачівська та Хустська. Загалом це близько 700 парафій (разом із каплицями) і близько 40 монастирів.

Чернецтво у нас представлене дуже сильно, воно тут має глибоку історію. Перші усні згадки про чернецтво на Закарпатті датуються кінцем XII століття!

— Чому воно у вас таке популярне?

— Думаю, кількість монастирів пов’язана передусім із Божим обранням цього краю. Однак можливе й інше, більш просте пояснення. Це велика любов людей до Бога та характер цього народу. За темпераментом у нас люди дуже гарячі, жертовні, самовіддані вірі, чимось схожі на грузинів. Люди активні, веселі, живі, палкі!

Наш народ дуже любить чернецтво, бо нас так виховували. Цілими поколіннями в родинах зрощувався сильний релігійний дух, який зберігається дотепер. У більшості наших сімей ніхто не почне просто так обідати, спочатку всі разом помоляться. На Закарпатті присутній факт бірелігійності сімей. У нас, наприклад, в одній сім`ї можуть святкувати два Різдва і два Великодня: за старим стилем і за новим.

На Літургію в недільний день у більшості сіл та районів іде вся сім’я, разом із бабусею та дідусем, усі причащаються. Люди дуже суворо дотримуються постів, а в Великий піст причащаються здебільшого кожен тиждень. І таке релігійне виховання сприяло тому, що і дотепер багато людей іде в чернецтво, навіть молоді хлопці та дівчата після університету приймають таке кардинальне рішення.

— Коли так, чи не має в цьому якоїсь невизначеності, мішанини?

— Те, про що ви питаєте, можна віднести до явища релігійного релятивізму. Незважаючи на певні, внутрішні й зовнішні, відносні відмінності між людьми, релігійне різнобарв’я в нас не розпорошує людей. Я б сказав, навпаки, ще більше консолідує. Плюралізм релігій і течій — начебто негативний чинник, але в нашому випадку він лише надає стимулу відстоювати своє. 

Коли ти впевнено дотримуєшся своїх переконань, своєї віри, релігійного бачення і світогляду, то присутність поруч інших релігій чи національностей сприяє тому, що ти з подвійною силою будеш дотримуватися саме свого. Тут спрацьовує якраз принцип від зворотнього.

Народ у нас самовідданий, жертовний. Люди дорожать своєю вірою.

— А як у вас справи з патріотизмом?

— Закарпаття ще з епохи міленіуму, епохи перших угорських королів, фактично знаходиться в Європі, особливо якщо ми говоримо про локаційне розташування цього краю. Тому для нас не є новиною гасло, що «ми рухаємося в Європу», бо наш регіон звідти географічно і не виходив. Ми маємо спільні кордони з чотирма країнами: Словаччиною, Польщею, Румунією та Угорщиною.

Наші люди наднаціональні. Народ не прискіпливо ставиться до того, хто сидить поруч. Ми не будемо ставитися зі зверхністю до людини іншої національності, ми не дивимося, чи то болгарин, чи то румун, чи німець п’є каву з нами. Навпаки, скоріш за все, наші люди, знаючи мову сусіда, будуть з ним балакати про спільну європейську історію Закарпаття. 

Патріотизм у нас побудований на універсальності, на загальнолюдських цінностях, на повазі, толерантності та любові до рідної Української Держави. В Закарпатті ви можете бути всім для всіх, зовсім як апостол Павел писав: Для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких (1 Кор. 9, 22). До того ж, у нас націоналізм не перемішаний із такими явищами, як псевдопатріотизм чи фанатизм.

Етнічний фактор, певно, найголовніший у нашому зваженому і помірному націоналізмі. Кожна людина на Закарпатті є українцем – це факт! Однак слід враховувати й те, що частина тих, хто тут проживав і проживає, ідентифікує себе з національно-етнічною окремою закарпатською групою або ж субетносом. 

Зараз, звичайно, відбувається процес асиміляції цієї етнічної групи, але, незважаючи на це, переважна більшість людей на Закарпатті у своїх домівках розмовляє на своєрідній діалектній мові. В дечому, за окремими припущеннями, ця мова своїм корінням сягає часів Київської Русі. Ця мова, культура, традиції і звичаї мають свою глибоку історію. На 70% ця мова не схожа на українську, однак її коріння і спорідненість, граматика, фонетика зустрічаються в інших країнах, таких як Сербія, Болгарія, Румунія, Хорватія, тому в якійсь мірі вона є автентичною і неповторною.

Населення Закарпаття поділяється на кілька етнічних груп: бойки, лемки, верховинці, низовинці, гуцули і так далі. Завдяки цьому різнобарв’ю етніки (підкреслюю: ми зараз говоримо не про національність і не про громадянство, а саме про етнічні групи) ми є тими, кими ми є. Тому, без сумніву, належачи до українського народу (нас так часто і називають «закарпатськими українцями»), ми ставимося без агресії до всіх національних груп. І думаю, це показово. 

Міжнаціональний мир у Закарпатті — це унікальна демонстрація світові, як потрібно жити в злагоді і толерантному ставленні до інших.

Великою мірою наш край — інтернаціональний, і це допомагає втримувати нашу віру і традиції. 70-80% людей області, які були дотичні до заснування нових парафій ПЦУ (ми не говоримо про переходи з УПЦ, бо в нашій Мукачівській єпархії немає жодної парафії, жодного монастиря, які б перейшли до ПЦУ) — це переважно люди, які є переселенцями з Тернопільської, Рівненської, Львівської, Хмельницької областей, тобто ті, хто ментально зовсім відрізняється від місцевого населення. Вони мають відмінну від місцевих людей своєрідну культуру та світогляд.

— У Вікіпедії написано, що в Закарпатській області до ПЦУ перейшло 16 парафій (це цифра на початок вересня). Що це за статистика?

— Ідеться про парафії Хустської єпархії. Повторюся, в Мукачівській не відбулося жодного переходу парафій чи то монастирів. І якщо ви промониторите, які саме парафії Хустської єпархії (Рахівщина, Міжгірщина) перейшли до ПЦУ, то побачите, що більшість — ті, які межують із західними областями України.

Висока релігійність дозволяє уникати заполітизованих моментів

— Повномасштабна війна зумовила зростання суспільної недовіри до нашої Церкви. А як УПЦ жила на Закарпатті до надскладних подій: АТО, Томосу і тим паче російського вторгнення?

— Ми живемо в мирі з усіма релігійними конфесіями краю. У нас вдало діє проєкт міжконфесійної Ради Церков при Закарпатській обласній раді. Ми часто зустрічаємося на спільних міжконфесійних з’їздах, зібраннях. У нас є спільні проєкти, звернення тощо.

Якщо ми говоримо про зовнішню місію нашої Церкви до і після 2014 року чи після лютого 2022 року, то вона абсолютно незмінна. Навпаки, війна об’єднала людей у спільному творінні добра. А щодо якихось релігійних цькувань, то в нас усе мирно. Звичайно, є окремі медіаресурси, які не підтримують нашу Церкву. М’яко кажучи, ми зараз у стані випробування, якщо йдеться про сприйняття нас соціумом, однак Церкві не вперше зустрічаються такі етапи в її бутті.

У нашої Церкви проблема була завжди тільки з ПРОхожанами, із ЗАхожанами, тобто з малоцерковними людьми. А от із ПРИхожанами проблем нема. Довіра до Церкви стовідсоткова, бо в нас такий народ, розумієте? Висока релігійність дозволяє людям уникати якихось заполітизованих, скажімо так, моментів. 

Наш народ клеймити нікого не звик. А з владою ми взагалі на паритетах, співпрацюємо, влада допомагає в отриманні і передачі гуманітарних вантажів для внутрішньо переселених осіб (ВПО), а також для ЗСУ.

З іншого боку, на великий жаль, війна міняє людей і змушує їх ненавидіти одне одного. Це природа війни. З’явилися певні хвилі холоду в міжлюдських відносинах, але релігію сюди не треба вплутувати, це більше питання соціології, психології, етнології, антропології.

Серед віруючих людей відсоток відходу від Церкви, пов’язаний із початком війни, невеликий. Він майже відсутній. Це відсотків 10 прихожан (здебільшого із прикордонних парафій). Це люди, які виїхали за кордон, або ж були і залишаються індиферентні (що підсилила війна) до релігії. Всередині Закарпаття в храмах люди залишилися! Війна та ковід не змусили вірян відійти, більше того, за рахунок вимушених переселенців їх кількість навіть збільшилася. Хоча в цілому останні два роки суттєво розбили людей і зсередини, і ззовні. Це теж потрібно враховувати при такій аналітиці.

— Якою була реакція єпархії та окремих громад, коли по всій країні почалися масові переходи парафій до ПЦУ?

— Звичайно, Томос вніс смуту, сумніви й додав ще більшого завзяття до місіонерства, адже є люди, віряни, не до кінця обізнані в історичних церковних питаннях. Це спонукало до того, що ми на проповідях почали більше говорити про історію нашої Церкви.

Як ми вже відзначили, в Закарпатті взагалі незрівнянно менша кількість храмів ПЦУ порівняно з іншими конфесіями.

У нас народ глибоковіруючий, тому всі чудово розуміють, що таке розкол, відхід від Церкви. Це в нас навіть на генному рівні: в цю Церкву ходили мій дід та батько, сюди ходжу я, сюди ж ходитимуть мої діти й онуки. Люди на якомусь глибинному, внутрішньому рівні бояться «змінити свого Бога».

А загалом віряни зараз обізнані, багато читають, аналізують, говорять між собою; розуміють, що хіротонії Михайла Денисенка (патріарха Філарета), засновника розколу, які він звершував під анафемою, є недійсними, про що він сам неодноразово свідчив у своїх інтерв’ю.

Парафіяни розуміють, що таке антимінс, що таке миро, що таке Помісні Церкви і поняття «визнання», що таке Благодатний вогонь чи хіротонія. Народ цікавиться своєю релігією, і це сприяє тому, що віряни тримаються в Церкві, і тим більше тримаються монастирі. Завдяки всім цим чинникам у нас цілковито збережена єпархія.

 — Чому інколи виникає спокуса поставити між Церквою та національністю знак рівняння?

— О, це питання на ціле окреме інтерв’ю. То дуже тонкі речі: релігія, національність… Так, наприклад, на Святій Горі Афон, у Сербії, Греції, Словаччині в храмах є прапори, і це для них нормально. Але щоб до цього дорости, в кожній країні кожна релігія має пройти процес метаморфоз, і ми в Україні якраз у цьому процесі. Ми дійдемо до цього, і в нас обов’язково буде своя Єдина Православна Церква із всесвітнім визнанням. 

Розкол не може існувати вічно. Але спочатку це потрібно пройти на ментальному рівні, щоб люди зрозуміли, що справа не у фанатизмі, не в цькуванні і силі «кулака», а в тому, що у тебе в серці. Церква позитивно ставиться до патріотизму, але не визнає нездорового фанатизму; не закликає до війни, а навпаки, робить усе можливе, аби принести мир.

Щирий патріотичний порив — це дуже добре. Але було б непогано, якби ті, хто ставить такі знаки рівняння, про які ви питаєте, самі жили вірою, відвідували храм, були практиками церковного життя, а не лише обмінювалися гаслами. Апостол Павел сказав: Нема вже ні іудея, ні елліна, нема ні раба, ні вільного; нема ні чоловічої статі, ні жіночої, бо всі ви одно во Христі Ісусі (Кол. 3, 11). І він же чітко застерігав своїх учнів: Кожен із вас каже: «Я — прибічник Павла», «Я — Аполлосів», «Я — Кифин», «А я — прибічник Христа». Хіба ж Христос розділився? (1 Кор. 1, 12 — 13). 

Тобто християнство не претендує на обраність між людьми, воно не клеймить своїх прихильників і сповідників, але дає віруючим у Христа людям простір для свободи в Ньому, а разом із тим і релігійну вселенську універсальність. Ми повинні бути в сім’ї Православних Церков, а не в самотній ізоляції від православного світу, тому гра в «маргінальну і національну» Церкву нікому не потрібна. Вона більше зашкодить, ніж сприятиме об’єднанню й діалогу зі світом. 

Ми зараз вже є у родині Помісних Церков. Нашого Предстоятеля, Блаженнішого Митрополита Онуфрія, визнає переважна більшість Помісних Церков, і це дає сподівання, що церковна дипломатія і канонічне поле візьмуть верх над безглуздими звинуваченнями й варварськими захопленнями храмів та побиттям духовенства і мирян нашої Церкви.

Коли будь-яка нація претендує на свою виключність у Церкві, така релігія приречена. Чому? Тому що центром віри є Син Божий, а не окремий народ. 

Так, я теж дуже люблю свою країну, свою мову, культуру, людей і до кінця буду любити. Але є дуже тонка межа, яку важливо не перейти в Церкві. A priori природа Церкви — Божа, а не людська, хоча й складається земна Церква з людей.

Апостол Павел використовував би інтернет у своїй проповіді

— Розкажіть, як ви бережете віру та вірність Церкві серед ваших парафіян? Поділіться практичною інструкцією, будь ласка.

— По-перше, нам допомагають залишатися у вірі наші святі, наша історія. У нас на Закарпатті є нетлінні мощі преподобного Алексія (Кабалюка), який брав участь у сумнозвісних Мараморош-Сиготських процесах (1903-1904, 1913-1914). Це штучно сфабриковані владою процеси, метою яких було знищення спроб Православної Церкви до її повернення в лоно своєї юрисдикції від греко-католиків. Приклад цього святого живе в людях настільки живо, що є окремі райони, де будь-які переходи до інших церков заздалегідь просто приречені, там не може йти мови про будь-яку іншу Церкву, крім УПЦ.

Ще одна наша велика святиня — нетлінні мощі преподобного Іова (Угольського), який в атеїстичні часи з Божою допомогою робив просто нереальні речі: відправляв хлопців на навчання в семінарії, щодня звершував богослужіння. Є сотні священників, яких він вінчав, сповідав, причащав, хрестив. Відчувається живий ланцюг передачі від святих до нас: їхнього досвіду, стояння у вірі, молитви, боротьби за віру. Цей ланцюг нам допомагає залишатися на місці.

А самі ми робимо от що. Передусім це робота з молоддю. Наш владика Феодор робить усе можливе і неможливе, аби ми розвивали цей напрямок. У нас є декілька форматів дитячих таборів. Ми співпрацюємо з молодіжними спортивними організаціями. Проводимо футбольні турніри та інші спортивні змагання спільно з різними конфесіями. Є походи до полонини… Також організуємо при храмах зустрічі з молоддю у форматі живих питань і відповідей.

Окремий напрямок — молодіжні братерства й сестринства. Їх завдання — безпосередній контакт з бідними сім’ями, переселенцями, старими людьми… Це допомагає їм очі-в-очі побачити, для чого вони прийшли в Церкву. І ця молодь, яка виросла не на лекціях, а на реальних справах, щодня бачить Євангеліє у власному житті й розуміє, що Господь допомагає їм самим через те добро, яке вони роблять іншим. Вірність Церкві молоді продиктована їхньою практикою.

— А крім молоді?

— У нас у єпархії є окремий відділ для роботи з людьми, які позбавлені зору та слуху. Є відділ інноваційних проєктів, який шукає точки дотику і взаємодії з іншими інституціями навколо Церкви заради спільної доброї справи.

Наприклад, у нас дуже розвинена співпраця з медициною. Ми проводили семінари, присвячені святителю Луці (Войно-Ясенецькому), семінар по туберкульозу — збирали лікарів з усієї області. Інший приклад — проєкт «Зцілююче слово»: ми запрошуємо відомих письменників і їздимо з ними по різних парафіях, проводимо живі бесіди. Тобто ведемо пошук нового, в тому числі нової презентації Церкви в соціумі. Бо посередництвом самих лише богослужінь долучати людину до Євангелія сьогодні майже нереально. Потрібно говорити про Христа в літніх таборах, у маршрутці, в університеті, на футбольному полі, на пленері художників тощо.

Для комунікації треба залучати сучасні форми, наприклад, флешмоби. Ми реалізовували навіть коляду по маршрутках. Хіба це не проповідь?

Звичайно, треба не розчинитися в тому полі, де починаємо місію, і думати, як і за допомогою чого все робити, аби не викликати супротиву в людей, до яких ми йдемо зі Словом. Але багато чого можна зробити в будь-якому регіоні країни. У нас, наприклад, при парафіях є мережа дитячих футбольних клубів. Їх не дуже важко відкрити майже будь-де.

У сучасному світі Церква повинна йти назустріч людям як ніколи. Люди прагнуть до Євангелія, і потрібно дати суспільству той підхід, якого воно потребує: новий, сучасний. 

Наприклад, навколоцерковний соціум потроху доростає до того, щоб виховувати дітей у новому просторі, до того ж, так, щоб після закінчення школи діти мали дипломи і держави, і Церкви. Люди хочуть, аби в українських ЗОШ фахові вчителі викладали основи релігії, основи християнської етики. Батьки прагнуть, щоб їхнім дітям прививали цінності, які будуть формувати, а не руйнувати особистість. І ми вже маємо приклад створення при храмах перших таких приватних православних початкових шкіл у регіоні.

Зараз дуже високий відсоток людей невіруючих, і ми маємо працювати з ними, а для цього маємо шукати креативних священників. Якщо би був апостол Павел зараз живий, він би використовував інтернет у своїй проповіді, як думаєте?

— Вірю, що він міг би піти навіть у TikTok.

— Ось ви й дали відповідь, що потрібно сьогодні робити з місією. Чому не використовувати нові ресурси, нові можливості Церкви? Дозовано, звичайно.

— Як ви працюєте з тими, хто вже до вас прийшов?

 — Родинне виховання — це по-перше. Це релігійність, яка переходить від родини в храм. Вона, слава Богу, в нас є, поки що. У нас кожну неділю батьки несуть до причастя маленьких дітей. Тобто важливий і богослужбовий чинник. І це питання пастирського богослов’я. На кожній парафії священник знає кожну родину, всіх по іменах. А досвідчений священник знає і проблеми кожного члена сім’ї. У нас дуже жива традиція позабогослужбового пастирського спілкування з людьми, особливо по селах.

Потужно працює скринька для питань, яка в нас є майже в кожному храмі. Будь-хто може інкогніто написати питання до священика і залишити там, а потім, в окремій частині проповіді, священик на ці питання відповідає.

А ще — богослужбова мова. У нас вона збережена завдяки розмовній мові, яка є в побуті. Ми зараз говоримо не про редакцію чи переклад богослужбових текстів, а про імплементацію розмовної, побутової мови в богослужіннях. Усе сходиться на букві (ѣ) «ять». Ми її читаємо не як «е», а як «і». Тобто йдеться про орфоепію, вимову звуків. На Закарпатті ми звершуємо богослужіння з церковнослов’янських книг — просто з певною вимовою.

У нас кажуть «Тебі, Господи», а не «Тебе, Господи». З вимовою ми молимося, наприклад, «о мирі всего міра», тобто у нас перший «мир» — це стан між людьми у світі, другий — світ людей, флори та фауни. Це чудесно відтворює зміст прохання, мелодійно звучить і сприймається людьми абсолютно з розумінням.

Ми настільки адаптували церковнослов’янську мову до нашого побутового говору, що вона практично відлунює те, що ми говоримо вдома. А ще в богослужінні у нас наголоси зовсім інші, але це зовсім окрема тема.

— А так можна?

— Звичайно (посміхається). Ми ж зберігаємо церковнослов’янський оригінал тексту. Ми не перекладаємо тексти богослужінь, просто адаптуємо їх під місцеву вимову. Це унікальні речі, які живуть в церковному Закарпатті сотні років.

У нас є ще такий проєкт, як богословсько-історичний науково-дослідницький центр імені архімандрита Василія (Проніна). Це європейська площадка, де ми маємо можливість займатися ще й церковною наукою Закарпаття. Наш збірник «Наукові записки БІНДЦ» проіндексований у міжнародній наукометричній базі Index Copernicus — таким рівнем визнання не можуть похизуватися навіть знані духовні заклади України.

Ми Українську Православну Церкву та свою Мукачівську єпархію на науковому європейському рівні представляємо з 2008 року, і це серйозні речі. Це теж окрема місія і дуже відповідальна, де ми говоримо мовою архівних документів. Випустили вже 8 номерів нашого збірника. Крім того, в 2011 році реалізували вагомий проєкт «Сповідники та подвижники Православної Церкви на Закарпатті в XX столітті». Є й інші свіжі проєкти, які теж уже реалізовано.

Щоб дати комусь приклад, ти мусиш сам жити Христом

— Чим зацікавити тих, кого не дуже цікавить наука?

— Дуже добре працюють і приносять користь звичайні паломницькі поїздки. На Закарпатті в плані паломництва просто гіперактивні священники. Майже кожна парафія щомісяця організовує такі поїздки до святинь краю. У нас є куди їздити і кому вклонитися. Паломництво — це ще й потужна терапія, що зараз актуально як ніколи.

Закарпаття — чи не єдиний регіон, де всі люди разом співають усю Літургію. Всю! І це важливо, тому що завдяки цьому людина отримує настільки сильне воцерковлення, що воно закарбовується в кожну клітину організму, і коли ти не йдеш у храм якусь неділю, то вже відчуваєш, що щось не те. Тому люди з легкістю постують, моляться, читають вдома Псалтир.

Людина потребує живого Христа, а не протокольної віри. Іноді кроки до Нього відбуваються зовнішньо і людина сприймає Церкву через ікони, запах ладану, спів, проповідь. Потім настає інший етап, приходить розуміння, що життя Церкви — онтологічне. Та доки сам не переживеш оцю зустріч із Христом, ти не зрозумієш, що таке віра. А дати це людині ми зможемо лише через власний приклад.

Режим життя Церкви — це день «сьогодні». Пам’ятаєте, як у мультику про Віні-Пуха:

— Який сьогодні день?

— Сьогодні.

— Сьогодні — мій улюблений день!

Ти повинен жертовно щодня віддавати себе вірі: зранку встав, помолився, випив трошки святої води і виходиш на війну сам із собою, щодня. Щодня ти будеш переможцем або переможеним, і результат залежить від тебе: від твого благочестя, віри, досвіду. Людина в Церкві сповнюється благодаттю Святого Духа, яка інколи допомагає робити такі речі, що розумом важко осягнути. Але щоб дати комусь приклад, ти мусиш сам жити Христом.

Сьогодення ставить нові умови й виклики, але, озираючись на історію Церкви, ми розуміємо, що ці виклики вже стояли перед Церквою. Трохи в інших формах, але за змістом усе вже було! Нам потрібно навчитися працювати й нести місію в нових умовах. Ми не проповідуємо нове Євангеліє, але застосовуємо нові форми його проповіді й реалізації. В окремих випадках сьогодні Церкві потрібна навіть реєвангелізація, але ця тема заслуговує на окрему розмову.

— Що в Церкві тримає вас самого?

— Переступивши поріг алтаря у вісім років, я більше з нього не вийшов і не вийду ніколи. Мене захоплює те, що Церква не має кінця, вона безмежна і бездонна, універсальна у плані пізнання. Її багаж досвіду, знань, а особливо пізнання — універсальний. Тут не можна найти відповідь на якесь питання і цим задовольнитися, бо Церква може тобі дати відповідь у галузі іконографії, археології, співу, культури, відносин між людьми, філософії, богослов’я, філології, історії, юриспруденції тощо.

Церква присутня всюди, і вона є вселенським організмом. І Августин Великий, і Тертуліан, і Кипріан Карфагенський, і Василій Великий, і Григорій Богослов, і інші святі отці написали так багато і залишили нам велику епістолярну спадщину саме тому, що знайшли в Церкві відповіді на всі питання. Куди б ти не пішов у Церкві, ти завжди знайдеш чимало того, що тебе наповнить і дасть стимул для руху вперед до подальшого пізнання. 

Область пізнання в Церкві безмежна й невичерпна! Головне — усвідомлювати слова святителя Ігнатія (Брянчанинова): ми повинні приводити людей до Христа, а не до себе. Щоб пізнати церковну спадщину, потрібно обережно ставитися до її надр і надбання, адже пізнання в Церкві — це не стільки інтелектуальна складова, скільки духовна праця над собою.

Мені дуже подобається відкривати людям нашу Церкву в тому числі через науку. Але дуже важливою є проповідь священника, при чому така, яка підсилена його прикладом, його життям. Якщо дует з проповіді та практики не працює, важко людей утримати в Церкві. Тому не забуваймо про особистий приклад та авторитет кожного з нас у Церкві. 

Фото з особистого архіву протоієрея Олександра Монича

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Читати далі: